Уявити ушляхетненого Ноббса було неважко. Адже єдиним недоліком Ноббі в цьому плані було лише те, що він мислив надто дрібними масштабами. Він нипав по хатах і привласнював дешевий непотріб. Якби він нипав по континентах і привласнював цілі міста, в процесі винищуючи мешканців, то став би опорою суспільства.
Статті «Ваймз» у книзі не було.
Некривосудний Ваймз не був опорою суспільства. Він власноруч убив короля. Це було необхідно зробити, але суспільство — яким би воно не було — не завжди шанує тих, хто робить або говорить те, що необхідно зробити чи сказати. Він стратив і ще декого, що правда, то правда, але місто прогнило, одна за одною тривали ідіотські війни, ми практично були частиною Ханойської імперії. Часом суспільству потрібен загальновизнаний негідник. Історія потребувала хірургічного втручання. А єдиним хірургом під рукою іноді виявляється доктор Відітни-Голова. В сокирі є щось остаточне. Але вбий одного лихого короля, і всі назвуть тебе царевбивцею. Причому ж не те щоб царевбивство було твоєю звичкою абощо...
У бібліотеці Невидної академії Ваймз відшукав щоденника старого Кам’янолицого. Поза всяким сумнівом, той був жорсткою людиною. Але ж то були жорсткі часи. Він писав: «У вогні боротьби викуємож Нову Людину, що не-служитиме Старій Брехні». Проте стара брехня урешті-решт перемогла.
Він сказав людям: ви вільні І вони закричали «ура», а тоді він показав їм ціну свободи, і вони назвали його тираном — а щойно його зрадили, вони стали бігати по колу, як зрощені в курнику курчата, що вперше побачили великий зовнішній світ, і кинулися назад у тепло та зачинили двері..
Біп-біп-біп-дзинь!
Ваймз зітхнув і витягнув свій органайзер.
— Так?
— Запис: зустріч із шевцем, друга по обіді, — повідомив бісик.
— Ще немає другої години, і, в будь-якому разі, це на вівторок, — сказав Ваймз.
— То мені викреслити це зі списку «Заплановане»?
Ваймз поклав дезорганізованого органайзера назад до кишені й іще раз визирнув у вікно.
Хто мав мотив отруїти Правителя Ветінарі?
Ні, так цю справу не розкусиш. Можливо, якщо пройтися передмістям, обмеживши розслідування приземкуватими старенькими пані, які нечасто виходять з домівок з усіма цими наклеєними поверх дверей шпалерами і таким іншим, то вдасться відшукати людину, яка не має відповідного мотиву. Але Патрицій так довго лишався живим завдяки тому, що завжди облаштовував справи в такий спосіб, щоб майбутнє без нього несло ще більше загроз, ніж його перебування при доброму здоров’ї.
Тож наважитися на вбивство Ветінарі міг лише божевільний (а, бачать боги, Анк-Морпорк нестачі в них не відчував) — або особа, абсолютно впевнена в тому, що коли місто розсиплеться, вона стоятиме на самісінькій верхівці гори уламків.
Якщо Фред мав рацію — а сержант зазвичай добре відчував хід думок пересічного громадянина, бо ж і був пересічним громадянином, — такою особою був капітан Морква.
От тільки Морква був одним із дуже нечисленних мешканців міста, які любили Патриція.
Звісно, був і ще дехто, хто міг би мати зиск.
«Прокляття, — подумав Ваймз. — Це ж я, чи не так...»
У двері знову постукали. Цього стуку він не впізнав.
Він обережно відчинив.
— Це я, ваша милосте. Малодупко.
— Ну то заходьте, — Ваймзові приємно було відчувати, що на світі є ще щонайменше одна особа з іще більшими, ніж у нього, проблемами. — Як його високість?
— Стабільний, — сказав Малодупко.
— Мертві теж стабільні, — зауважив Ваймз.
— Я маю на увазі, що він живий, ваша милосте, — сидить і щось читає. Пан Пончик приготував йому якусь липку гидоту зі смаком водоростей, а я змішав дещицю глубулової солі. Ваша милосте, пригадуєте старого з будинку на мосту?
— Якого ста... А. Так, — здавалося, це було казна-як давно. — Що по ньому?
— Ну... Ви звеліли за це взятися, і... я зробив кілька зображень. Ось одне з них, ваша милосте, — ґном передав Ваймзові майже всуціль чорного прямокутника.
— Цікава річ. Де ти це взяв?
— Е... вам доводилося чути про пам’ять очей небіжчика, ваша милосте?
— Припустімо, Малодупку, я малоосвічений.
— Ну... дехто подейкує...
— Хто «дехто»?
— Дехто, ваша милосте. Ну, знаєте, — дехто.
— Ці «дехто» — це те саме, що і «всі» зі словосполучення «всі знають»? Ті, хто живе в «суспільстві»?
— Так, ваша милосте. Гадаю, так.
Ваймз махнув рукою.
— А, ці. Гаразд, продовжуй.
— Подейкують, останнє, що людина бачить перед смертю, відбивається в її очах, ваша милосте.
— А, це. Та то лише старезна байка.
— Так. Це справді неймовірно. Тобто якби вона була неправдою, як би вона вижила, авжеж? Мені здалося, що я побачив крихітну червону іскорку, тож я наказав бісику зробити дійсно велике зображення, поки вона зовсім не зникла. І от просто в центрі...
— А бісик не міг її вигадати? — спитав Ваймз, знову придивляючись до малюнка.
— Ваша милосте, для брехні їм бракує фантазії. Вони дають вам тільки те, що бачать.
— Вогняні очі.
— Дві червоні плямки, — сумлінно уточнив Малодупко, — які й справді могли бути парою вогняних очей, ваша милосте.
— Добре підмічено, Малодупку, — Ваймз потер підборіддя. — Побий мене грім! Лишається сподіватися, що це не витівки якого-небудь бога. Мені тільки богів зараз не вистачає. Ви можете зробити копії, щоб я їх розіслав по всіх відділках?
— Так, ваша милосте. Бісики мають добру пам’ять.
— Тоді вперед.
Але не встиг ще Малодупко вийти, як двері знову відчинилися. Ваймз підняв погляд. Перед ним стояли Морква та Анґва.
— Моркво? Я думав, у вас вихідний.
— Убивство, ваша милосте! В Музеї томського хліба. А коли ми повернулися до Управління, нам сказали, що Правитель Ветінарі мертвий!
«Справді? — подумав Ваймз. — От вам і чутки. Скільки користі було б, якби ми вміли моделювати їх за допомогою правди...»
— Як на небіжчика, він дихає добре, — сказав Ваймз уголос. — Гадаю, з ним усе буде гаразд. Хтось проскочив повз його охорону, ось і все. Я викликав лікаря, щоб той про нього подбав. Не переймайтеся.
«Хтось проскочив повз охорону, — подумав він. — Авжеж. А охорона Ветінарі — це я».
— Щиро сподіваюся, що той лікар — чемпіон, — суворо мовив Морква.
— Навіть ще кращий — він лікує чемпіонів, — відгукнувся Ваймз.
«Я — його охорона, і я нічого не помітив».
— Якби з Патрицієм щось сталося, для міста це було б жахливо! — заявив Морква.
У прямому погляді Моркви Ваймз не зауважував нічого, крім щирої стурбованості.
— Що так, то так, — погодився він. — Утім, зараз за ним доглядають. Ви сказали ще про якесь убивство?
— У Музеї томського хліба. Хтось убив пана Гопкінсона його власним експонатом!
— Тобто змусив його з’їсти?
— Вдарив його нею, — із докором пояснив Морква. — Бойовою хлібиною, ваша милосте.
— Ідеться про такого старого із сивою бородою?
— Так точно. Пригадуєте, я знайомив вас із ним, коли приводив вас на виставку бісквітів-бумерангів?
Анґві здалося, що обличчям Ваймза винувато промайнула тінь якогось спогаду.
— І кому ж це заманулося вбивати старих? — поцікавився він у простір.
— Не можу знати, ваша милосте. Констебль Анґва провела розслідування без уніформи, — Морква з натяком повів бровами, — але не винюхала й натяку на слід. І з музею нічого не зникло. А ось чим вчинено злочин.