Раптом її зап’ястя схопила величезна кошлата рука. Вона підняла погляд до моторошного обличчя, що наче складалося лише з очей, пащеки й шерсті.
— Привіт, Шлітцене, — спокійно сказала вона.
— Ха, я чув про одного барона, який серйозно тобою невдоволений, — сказав Шлітцен; алкогольні випари просто-таки кристалізувались у його подиху.
— Це моя справа, Шлітцене, — сказала Анґва. — Чому б тобі не повернутися до своєї комірчини, як і годиться пристойному бабаєві?
— Ха, він каже, ти ганьбиш Давній Край...
— Будь ласка, пусти, — сказала Анґва. Її шкіра там, де її схопив Шлітцен, побіліла.
Смішинка переводила погляд з її зап’ястя на плече бабая. Істота була худою, але дужою, м’язи всіювали руки, як перлини — разок намиста.
— Ха, ти носиш жетон, — глузливо продовжив Шлітцен. — Що доброго в...
Анґва зробила блискавичний рух. Вільною рукою вона вхопила щось з-за пояса й накинула це на Шлітценову голову.
Він затнувся і лишився стояти, злегка похитуючись узад і вперед і видаючи тихі стогони. З його голови, як носовичок із голови позбавленого смаку пляжника, звисав невеликий квадрат щільної матерії.
Анґва відштовхнула назад стілець і схопила підставку для пива. Неясні постаті вздовж стін загрозливо бурмотіли.
— Забираймося звідси, — сказала вона. — Ігорю, дай нам пів хвилини, а тоді можеш знімати з нього ковдру. Ходім.
Вони поквапилися на вулицю. За туманом у небі вже вгадувався натяк на сонце, але порівняно з мороком у «Бірсі» це було сяйво життєрадісного дня.
— Що з ним сталося? — спитала Смішинка, підтюпцем намагаючись не відставати від Анґви.
— Екзистенційна невпевненість, — пояснила Анґва. — Він не знає, існує він чи ні. Це жорстоко, я знаю, але це єдиний дієвий спосіб, який ми виявили проти бабаїв. Найліпше вдаватися до синіх пухових ковдр, — вона помітила вираз обличчя Смішинки. — Слухай, бабай забирається геть, якщо сховати голову під ковдру. Усім це відомо, еге ж? Отже, якщо сховати під ковдру голову самого бабая...
— А, розумію. Ох, це таки жорстоко.
— За десять хвилин він буде в нормі.
Анґва запустила картонну підставку для пива через провулок.
— А що він казав про барона?
— Я не дослухалася, — обережно сказала Анґва.
Смішинка здригнулася в тумані, але не тільки від холоду.
— У нього така вимова, ніби він з Убервальду, як і ми. Там неподалік від нас жив один барон, то він терпіти не міг, коли хтось виїздив із країни.
— Авжеж...
— Він і вся його родина були перевертнями. Один із них з’їв мого троюрідного брата.
У голові Анґви завирували спогади. Її завжди переслідували картини її трапез із тих часів, коли вона ще не сказала: «Ні, так жити не можна». Ґном, ґном... Та ні, вона була впевнена, що ніколи б... Рідні завжди сміялися з її перебірливості в їжі...
— Ось чому я їх терпіти не можу, — продовжувала Смішинка. — О, кажуть, що їх можна приручити, але я кажу, що хто вовком став, той вовком помре. Їм не можна довіряти. Вони ж злі від природи, чи не так? Я кажу, що вони будь-якої миті можуть озвіріти знову.
— Так. Мабуть, ти маєш рацію.
— А найгірше, що більшу частину часу вони мають вигляд справжніх людей.
Анґва моргнула, втішена, що її приховують одночасно туман та непереборна самовпевненість Смішинки.
— Ходімо. Ми майже на місці.
— Якому?
— Ми зустрінемось із деким, хто або є вбивцею, якого ми шукаємо, або знає цього вбивцю.
Смішинка застигла.
— Але ти маєш лише меча, а я й того не маю!
— Не хвилюйся, зброя нам не знадобиться.
— А, це добре.
— Вона все одно не допомогла б.
— Ох.
Ваймз відчинив двері, щоб подивитися, що за галас стоїть внизу в офісі. Проблеми були у чергового капрала — в цьому випадку це був ґном.
— Знову? Та скільки разів тебе вбивали вже на цьому тижні?
— Я виконував свою роботу! — відповідав невидимий скаржник.
— Вантажив часник? Ти ж вампір, чи не так? Ні, от прогляньмо, яку роботу ти собі знаходиш... Загострювач штахетин на виробництві парканів, тестувальник сонцезахисних окулярів на «Арґус-оптиці»... Я надумую, чи тут і справді є якась нездорова тенденція?
— Дозвольте, командоре Ваймз?
Ваймз через плече поглянув на усмішку, що променіла з обличчя, яке прагнуло чинити світові лише добро, навіть якщо світ наразі мав важливіші справи.
— А... констеблю Візит, так, — поспішно сказав Ваймз. — Боюся, на цей момент я дуже зайнятий, та й навіть не певен, що маю безсмертну душу, ха-ха, тож, можливо, ви зазирнете пізніше, коли...
— Це щодо тих слів, про які ви просили мене дізнатися, — з докором сказав Візит.
— Яких слів?
— Тих, що отець Трубчек написав своєю кров’ю. Ви ж сказали пошукати, що вони значать?
— Ох. Так. Зайдіть до кабінету.
Ваймз розслабився. Йому не загрожувала чергова болісна розмова про стан його душі та необхідність випрати й прочистити її, доки на неї не накладено довічне прокляття. Зараз мало йтися про дещо важливе.
— Це стародавня ценотінська, ваша милосте. З однієї їхньої священної книги, хоча, звичайно, говорячи «священної», я усвідомлюю той факт, що вони кардинально відхилилися в...
— Так, так, не сумніваюся, — сідаючи, урвав Ваймз. — Між іншим, там часом не сказано: «Це зробив пан Ікс, гр-р-р, гр-р-р, гр-р-р»?
— Ні, ваша милосте. Такої фрази немає в жодній з відомих священних книг.
— А, — сказав Ваймз.
— Крім того, я продивився інші документи в приміщенні, і з почерку схоже, що цю записку писала не жертва.
Ваймз просвітлішав.
— А-га! Хтось інший? Там часом не сказано чогось на кшталт: «Ось тобі, негіднику, як же довго ми прагнули добратися до тебе за те, що ти зробив стільки років тому»?
— Ні, ваша милосте. Такої фрази теж немає в жодній священній книзі, — сказав констебль Візит, але завагався й сумлінно уточнив: — За винятком «Апокрифа» до «Заповіту помсти Оффлера». Але ці слова — з ценотінської «Книги істини», — він зневажливо форкнув, — як вони її називають. Це те, що їхній фальшивий бог...
— Чи міг би я просто почути переклад, без релігієзнавчих дискусій? — спитав Ваймз.
— Як скажете, ваша милосте, — Візит набрав ображеного вигляду, проте таки розгорнув папірець і знову зневажливо форкнув. — Це — деякі з законів, які їхній бог нібито дав першим людям після того, як зробив їх із глини та випалив. Закони типу «Трудися плідно в усі дні життя твого», ваша милосте, і «Не вбий», і «Не возгордися». І тому подібне, ваша милосте.
— І все? — спитав Ваймз.
— Так точно, — відповів Візит.
— Просто релігійні норми?
— Так точно.
— Є ідеї, чому це було у нього в роті? Було схоже, ніби бідака прикурив останню сигарету.
— Ні, ваша милосте.
— Я зрозумів би, якби там було написано щось у стилі «Сокруши ворогів своїх», — сказав Ваймз. — Але ж воно лише каже: «Працюй як слід і не створюй проблем».
— Цено був досить ліберальним богом, ваша милосте. Не дуже вимогливим у заповідях.
— Звучить цілком гідно, як порівняти з іншими богами.
Візит подивився несхвально.
— Ценотіни вимерли після п’яти сотень років ведення одних із найкривавіших воєн на континенті.
— Пошкодуєш блискавиць — зіпсуєш паству, еге ж? — сказав Ваймз.
— Даруйте, ваша милосте?
— О, нічого. Красно дякую, констеблю. Я, е, подбаю, щоб про все дізнався капітан Морква, а вас, ще раз дякую, не смію відволікати від...
Ваймз відчайдушно прискорив мову, але все одно був надто повільним, щоб утримати Візита, який витягнув з-під нагрудника згорток паперів.
— Я приніс вам останній випуск журналу «Неприкрашені факти», ваша милосте, а також цьогомісячний «Бойовий клич», де міститься багато статей, які, не сумніваюся, вас зацікавлять — включно із закликом пастора Дери Носа до пастви встати на весь зріст і щиро говорити до народу через поштові скриньки.