— Вибач, секунду, — втрутилася Смішинка. — Ти хочеш сказати, що... його живлять слова? Тобто... Воно хоче сказати, що його живлять слова?
— Чом би й ні? Слова мають силу. Це всі знають, — відгукнулася Анґва. — Навколо нас більше ґолемів, ніж ти думаєш. Зараз вони вийшли з моди, проте існують. Вони можуть працювати під водою, або в цілковитій темряві, або по коліно в отруті. Роками. Їм не потрібно ні відпочивати, ані їсти. Вони...
— Але ж це рабство! — скричала Смішинка.
— Звісно ж, ні. З тим же успіхом можна вважати рабинею ручку дверей. То, Дорфле, ти можеш що-небудь мені повідомити?
Смішинка все дивилася на встромлений в колоду тесак. Слова на кшталт «довгий», «важкий» та «гострий» сповнювали її голову щільніше, ніж будь-які слова могли б наповнювати глиняний череп ґолема.
Дорфл мовчав.
— Як давно ти тут працюєш, Дорфле?
ОСЬ УЖЕ ТРИСТА ДНІВ.
— Ти маєш вихідні?
ВИ ГЛУЗУЄТЕ. НАВІЩО МЕНІ ВИХІДНІ?
— Я маю на увазі, ти ж не постійно перебуваєш на бійні?
ЧАСОМ Я ВИХОДЖУ З ДОРУЧЕННЯМИ.
— І бачишся з іншими ґолемами? Слухай уважно, Дорфле: я знаю, що ваша братія якось тримає зв’язок. І якщо якийсь ґолем вбиває справжніх людей, я не поставлю на вас навіть розбитого горнятка. Озирнутися не встигнете, як з’являться юрби народу зі смолоскипами. І великими кувалдами. Ти вловлюєш мою думку?
Ґолем знизав плечима.
ЖИТТЯ, ЯКОГО НЕМАЄ, НЕ ЗАБЕРЕШ, — написав він.
Анґва скинула руки.
— Я лише намагаюся поводитись цивілізовано, — заявила вона. — Я ж могла б от просто зараз тебе конфіскувати. За звинуваченням «Перешкоджання слідству, коли мене і так усе дістало». Ти знаєш отця Трубчека?
ЦЕ СТАРИЙ ЖРЕЦЬ, ЩО ЖИВЕ НА МОСТУ.
— Звідки ти його знаєш?
Я РОБИВ ТУДИ ДОСТАВКИ.
— Його вбито. Де ти був під час убивства?
НА БІЙНІ.
— А звідки ти знаєш, коли це було?
Дорфл завагався. Далі він писав дуже повільно, наче слова, перш ніж потрапити на дощечку, проходили довгенький шлях, і то лише після серйозних роздумів.
ЦЕ МАЛО СТАТИСЯ НЕЩОДАВНО, ОСКІЛЬКИ ВИ ЗБУДЖЕНІ. А ОСТАННІ ТРИ ДНІ Я ПРАЦЮВАВ ТУТ.
— Весь час?
ТАК.
— Цілодобово?
ТАК. ЛЮДИ ТА ТРОЛІ РІЗНИХ ЗМІН МОЖУТЬ ПІДТВЕРДИТИ. ПРОТЯГОМ ДНЯ Я МАЮ РІЗАТИ ХУДОБУ, БІЛУВАТИ Й РОЗДІЛЯТИ ТУШІ, КОЛОТИ КІСТКИ. А ВНОЧІ Я ПОВИНЕН РОБИТИ КОВБАСИ І ВАРИТИ ПЕЧІНКИ, СЕРЦЯ, НИРКИ, ШЛУНКИ Й КИШКИ.
— Це жахливо, — промовила Смішинка.
ДЕСЬ ТАК, — швидко черкнув олівець.
Дорфл повільно повернув голову до Анґви й написав:
Я ЩЕ ПОТРІБЕН?
— Якщо будеш потрібен, ми знаємо, де тебе знайти.
МЕНІ ШКОДА ТОГО СТАРОГО.
— Добре. Ходімо, Смішинко.
Йдучи з подвір’я, вони відчували ґолемів погляд.
— Він збрехав, — сказала Смішинка.
— Чому ти так гадаєш?
— Він мав такий вигляд, ніби бреше.
— Можливо, ти маєш рацію, — сказала Анґва. — Але ж бачиш, яке велике це місце. Закладаюся, ми не доведемо, що він на пів години кудись виходив. Думаю, я внесу пропозицію влаштувати за ним те, що командор Ваймз називає «негласним наглядом».
— Це... наглядати мовчки?
— Десь так, — акуратно відповіла Анґва.
— Я тут подумала — дивно, що на бійні є ручний цап, — мовила Смішинка, коли вони крокували крізь туман.
— Що? А, ти про цапа-проводжайла, — зрозуміла Анґва. — Такі є на більшості боєнь. Це не просто свійська тварина. Гадаю, його краще вважати співробітником.
— Співробітником? Яку таку роботу він може виконувати?
— Ха. Щодня заходити на бійню. Це і є його робота. От уявляєш загін для худоби, повний переляканих тварин? І вони не мають ватажка... а тут оцей спуск у будівлю, і на вигляд страшнуватий... і — оп — ось є цей цап, він не наляканий, і худоба йде за ним, і, — Анґва зобразила перерізання горлянки, — назад виходить тільки цап.
— Це жахливо!
— Гадаю, з точки зору цапа все нормально. Принаймні він виходить, — сказала Анґва.
— А звідки ти про все це знаєш?
— Працюючи у Варті, чого лише не дізнаєшся.
— Бачу, мені багато чого доведеться навчитися, — сказала Смішинка. — Для початку, ніколи б не подумала, що треба носити зі собою шматок тканини!
— Це спецспорядження для роботи з нежиттю.
— От про часник і вампірів, скажімо, я знаю. Ще проти вампірів працює будь-який освячений предмет. А що працює проти перевертнів?
— Даруй? — перепитала Анґва, все ще роздумуючи про ґолема.
— Я маю срібну кольчугу, яку обіцяла постійно носити своїм рідним, але що ще діє на перевертнів?
— Джин із тоніком, як варіант, — неуважно сказала Анґва.
— Анґво?
— Га? Так? Що?
— Хтось казав мені, що один перевертень працює у Варті! Не можу в це повірити!
Анґва спинилася і подивилась на ґноминю згори вниз.
— Я про те, що вовча натура рано чи пізно дасться взнаки, — проказала Смішинка. — Дивно, що командор Ваймз це дозволяє.
— Так, у Варті є перевертень, — підтвердила Анґва.
— Так і знала, що з констеблем Візитом щось не те.
У Анґви відвисла щелепа.
— У нього постійно голодний вигляд, — вела своєї Смішинка. — І весь час він дивно посміхається. Я перевертнів упізнаю.
— Він таки трохи голодний на вигляд, це правда, — погодилася Анґва. Нічого кращого на думку їй не спало.
— О, я триматимусь від нього подалі!
— Чудово, — сказала Анґва.
— Анґво...
— Так?
— Чому ти свій жетон носиш на комірці?
— Що? А. Ну... так він завжди під рукою. Розумієш? За будь-яких обставин.
— Мені теж так робити?
— Не думаю.
Пан Шкарпетка підстрибнув.
— Дорфле, та ж дурна ти клята каменюко! Ніколи не підкрадайся з-за спини до людини з ножем для нарізки бекону! Я ж тобі вже казав! Намагайся якось шуміти, коли ходиш, хай тобі грець!
Ґолем підняв свою дощечку, на якій було написано:
СЬОГОДНІ Я НЕ МОЖУ ПРАЦЮВАТИ.
— Чого це? От у ножа для бекону вихідних не буває!
СЬОГОДНІ СВЯТИЙ ДЕНЬ.
Шкарпетка поглянув у червоні очі. Старий Рибогін, коли продавав Дорфла, про щось таке попереджав, чи не так? Казав щось на кшталт: «Часом вони йдуть кудись на кілька годин, бо в них святий день. Це через слова в їхніх головах. Якщо він не сходить до свого храму чи куди там вони ходять, слова перестануть працювати — не питай мене чому. Спиняти їх безглуздо».
Створіння обійшлося в п’ятсот тридцять доларів. Шкарпетка вважав це вигідною оборудкою — і, поза всяким сумнівом, вона була вигідною. Бісова штукенція припиняла працювати лише тоді, коли не було що робити. А часом, подейкували, не припиняла й тоді. Розповідали про ґолемів, які затоплювали будинки, бо ніхто не наказав їм припинити приносити воду з криниці, або мили тарілки, доки ті не ставали тонкими, як папір. Тупі потвори. Але корисні, коли не спускати з них очей.
Та все ж, все ж... Шкарпетка розумів, чому ніхто не тримав ґолемів подовгу. Це через ту манеру, коли оця дворука машинерія стоїть, вбирає твої слова і висновує з них... що? І ніколи не скаржиться. Та й не розмовляє взагалі.
Тож володіння ґолемом може непокоїти, і угоду з новим власником підпишеш із великим полегшенням.
— Щось багато останнім часом стало святих днів, — сказав Шкарпетка.
ЧАСОМ ТАК БУВАЄ.