Мовчання.
— А що, обов’язково повинен бути мотив? Ґолемам довіряти не можна, мій тато завжди так казав, — знову втрутився Колон. — «Дивиться, дивиться, а потім накинеться», — ось як він казав.
— Вони хоч колись кого-небудь вбивали? — спитав Морква.
— Хоче, не хоче, що тут думати, — туманно відповів Колон. — Мій тато казав, що якось йому довелося працювати з одним із них, то той весь час на нього вирячався. Обернешся, а він... втупився в тебе і дивиться.
Дорфл сидів прямо, непорушно дивлячись просто перед собою.
— І очі світяться! — докинув Ноббі.
Морква підтягнув стільця і осідлав його, дивлячись Дорфлу в обличчя. Він замислено крутив у пальцях уламок сірника.
— Я знаю, що ти не вбивав пана Гопкінсона і, думаю, отця Трубчека теж, — промовив він. — Гадаю, коли ти його знайшов, він помирав. Гадаю, ти намагався врятувати його, Дорфле. Власне, я практично впевнений, що зможу це довести, якщо матиму змогу проглянути твій чем...
Очі ґолема спалахнули так, що світло залило все приміщення. Здійнявши кулаки, він ступив уперед.
Ноббі вистрілив.
Дорфл спіймав довжелезну стрілу на льоту. Метал заверещав, і стріла перетворилася на розпечений до червоного залізний прут, скручений в ґолемовій долоні.
Але Морква вже був у ґолема за спиною, відкриваючи кришку його черепа. Ґолем обернувся, здіймаючи залізяку як кийка — і тут світло в його очах згасло.
— Є, — сказав Морква, стискаючи в руці пожовклий сувій.
У кінці Нетацької вулиці стояла шибениця. Злочинців або тих, кого визнавали злочинцями, підвішували там тихо погойдуватися на вітерці як наочні приклади справедливої кари — та, в міру розпаду тіл, основ анатоми.
Колись батьки приводили сюди зграйки своїх дітей, щоб ознайомити їх із моторошним прикладом тих лих, які чекають на злочинців, ізгоїв та людей, які опинилися не в тому місці й не в той час. Діти роздивлялися страшні рештки, що з рипінням гойдалися на ланцюгах, і вислуховували суворі настанови старших, а тоді (це ж Анк-Морпорк) із криками «Вау! Класі» бігли гойдатися на трупах.
Нині в місті проблему перенаселення вирішували у більш тихі та ефективні способи, але, за традицією, на шибениці лишався висіти досить реалістично виконаний дерев’яний манекен. Час від часу яка-небудь досить дурна ворона намагалася виклювати йому око, в результаті залишаючись із помітно коротшим дзьобом.
Задихаючись, Ваймз пришкандибав до шибениці.
На той час переслідуваний міг уже бути де завгодно. Та й рештки сонячного світла вже остаточно спасували перед туманом.
Ваймз стояв біля рипучої шибениці.
Її свідомо запроектували так, щоби вона рипіла. «Який сенс у публічній демонстрації кари за злочин, якщо вона не рипить найзловіснішим чином?» — цей аргумент спрацював. У заможніші часи винаймали якого-небудь старого, щоб він забезпечував рипіння, тягнучи за спеціальні шворки, але зараз для цього існував годинниковий механізм, який достатньо було заводити лише раз на місяць.
З манекена спливала роса.
— Та гори воно синім полум’ям, — пробурчав Ваймз і рушив назад, звідки прибіг.
За десять секунд блукання в тумані він обі щось спіткнувся.
Це був дерев’яний «труп», пожбурений кимось у канаву.
Коли він дістався назад до шибениці, там лише побрязкував оповитий туманом ланцюг.
Сержант Колон постукав ґолема по грудях. Почувся пустотілий звук.
— Як горщик для квітів, — сказав Ноббі. — Як вони взагалі ходять, коли вони як горщики, га? Вони ж мають весь час тріскатися.
— А ще вони тупі, — сказав Колон. — Я чув, у Квірмі одному звеліли викопати траншею, а тоді забули про нього, а згадали, тільки коли траншея була повна води, бо він її прокопав аж до річки...
Морква розгорнув чем на столі і поклав поряд записку, яку дістали з рота отця Трубчека.
— Він мертвий, так? — спитав тим часом сержант Колон.
— Знешкоджений, — відповів Морква, переводячи погляд з папірця на папірець.
— Чудово. У мене десь там є кувалда, то я...
— Ні, — урвав Морква.
— Та ви ж бачили, що він учворив!
— Не думаю, що він і справді міг на мене напасти. А думаю я, що він хотів нас налякати.
— І йому це вдалося!
— Фреде, поглянь-но.
Сержант Колон зиркнув на стіл.
— Ненаші букви, — сказав він тоном, покликаним відобразити, що немає нічого кращого за старий добрий рідний алфавіт (крім хіба що запаху часнику).
— А тебе тут нічого не дивує?
— Ну... здається, вони однакові, — визнав сержант Колон.
— Оцей пожовклий папірець — це чем Дорфла. Другий — з рота отця Трубчека, — сказав Морква. — Літера в літеру одне й те саме.
— І чого б це?
— Гадаю, Дорфл написав ці слова і вклав записку в рота старому Трубчеку після того, як нещасний помер, — повільно проказав Морква, продовжуючи переводити погляд з одного папірця на інший.
— Бр-р-р! Фе! — прокоментував Ноббі. — Це гадість, це...
— Ні, ви не розумієте, — сказав Морква. — Я хочу сказати, він написав їх, бо це — єдині відомі йому слова, які діють...
— Як діють?
— Ну... пам’ятаєте про «поцілунок життя»? — сказав Морква. — Штучне дихання? Я знаю, що ти-то, Ноббі, пам’ятаєш. Ми з тобою разом були на тих курсах із першої допомоги.
— Я тіки того туди пішов, шо ви сказали, шо там дають чай із тістечком, — похмуро відгукнувся Ноббі. — І все одно ж той, хто зображував постраждалого, втік, коли настала моя черга.
— Оті тут те саме, що перша допомога, — сказав Морква. — Коли нам потрібно, щоб людина знову почала дихати, ми намагаємося вдихнути в неї повітря...
Всі обернулися до ґолема.
— Але ж ґолеми не дихають, — зауважив Колон.
— Авжеж, ґолемам відома лише одна річ, яка дає життя, — сказав Морква. — Вкладені в голову слова.
Всі обернулися до папірців на столі.
— Тут стає х-холодно, — тремтячим голосом заговорив Ноббі. — Я т-точно відчуваю ауру в п-повітрі! Ніби хтось...
— Що тут відбувається? — спитав Ваймз, струшуючи вологу з плаща.
— ...відчинив двері, — завершив Ноббі.
Минуло десять хвилин.
У сержанта Колона і Ноббі, всім на втіху, скінчилася зміна. Колон, зокрема, ніяк не міг зрозуміти, навіщо продовжувати слідство, коли вже є зізнання. Це виходило за рамки його навчання та досвіду. Отримуєш зізнання — і все.
Не можна ж не вірити іншим. Точніше, їм не віриш, коли вони наполягають, що не винні. Довіряти можна тільки тим, хто визнає провину. Інші підходи підривають саму суть поліцейської служби.
— Біла глина, — сказав Морква. — Ми знайшли саме білу глину. І погано випалену. А Дорфла зроблено з темної теракоти, і він твердий, як камінь.
— Останнім, що бачив старий жрець, був ґолем, — вказав Ваймз.
— Це був Дорфл, не сумніваюся, — погодився Морква. — Але це ще не означає, що саме Дорфл є вбивцею. Гадаю, він опинився там саме тоді, коли старий помирав, от і все.
— Он як? А чому?
— Я... ще не впевнений. Але я раніше перетинався з Дорфлом. Він завжди видавався дуже чемним.
— Він працює на бійні!
— Можливо, ваша милосте, це й не найгірше місце роботи для когось чемного, — сказав Морква. — В будь-якому разі, я перевірив усі архівні справи, які зумів знайти, і, схоже, ґолеми ніколи ні на кого не нападали. І взагалі не чинили жодних злочинів.
— Ох, та годі, — проказав Ваймз. — Усі знають...
Він затнувся; до його цинічного слуху долетів його ж недовірливий голос: — Що, ніколи?
— О, завжди ходять чутки, що хтось знає когось, чий приятель мав дідуся, який чув, як хтось когось убив, і ви самі розумієте, скільки зазвичай в цьому правди, ваша милосте. Ґолемам заборонено завдавати шкоди людям. Це записано в їхніх сувоях.
— Я знаю одне: мене від них тіпає, — сказав Ваймз.