— Від них усіх тіпає, ваша милосте.
— Ходить купа історій про те, як вони коять різні дурниці — виготовляють тисячу чайників або викопують ями глибиною в п’ять миль, — сказав Ваймз.
— Так, але ж це не зовсім те саме, що злочинна діяльність, чи не так, ваша милосте? Це просто прихований опір.
— Що значить «опір»?
— Тупе виконання наказів, ваша милосте. Розумієте... Йому кричать: «Іди роби чайники!» — от він їх і робить. Не звинуватиш же його в тому, що він підкорився наказові. А скільки саме чайників зробити, йому ніхто не говорив. Ніхто не вважає, що їм потрібно думати, от вони й відігруються на тому, що не думають.
— Вони перетворюють працю на бунт?
— Це тільки припущення, ваша милосте. Гадаю, для ґолема такий підхід був би логічним.
Обоє знову машинально обернулися до нерухомої ґолемової постаті.
— Він нас чує? — спитав Ваймз.
— Не думаю, ваша милосте.
— Ну а ця справа із запискою?..
— Е... Я думаю, вони вважають, що мертва людина просто втратила свій чем. Гадаю, вони не розуміють, як ми влаштовані, ваша милосте.
— Я, капітане, цього не розумію теж.
Ваймз дивився в порожні очі ґолема. Кришка Дорфлового черепа так і лишалася відкритою, і через очниці пробивалося світло свічок. На вулицях Ваймз нерідко зустрічав цих лячних потвор, але цей нерухомий ґолем був у чомусь іще страшнішим. Уява сама собою малювала, як ці очі спалахують, створіння встає і йде вперед, розмахуючи кулаками-молотами. І це було більше, ніж уявою. Скидалося на те, що такою є природа речей. Можливістю, яка чекає на слушну мить.
«Ось чому ми всі їх ненавидимо, — подумав він. — Ці бездушні очі стежать за нами, ці величезні обличчя обертаються нам услід, і хіба це все не має такий вигляд, ніби вони беруть все і всіх на замітку? І коли ми чуємо, що десь у Квірмі ґолем розбив чиюсь голову, хіба ми не готові наперед і з радістю цьому повірити?»
Внутрішній голос, голос, який зазвичай він чув лише тихої нічної години або ж, за давніших часів, на половині пляшки віскі, додав: «Враховуючи, як ми їх використовуємо, можливо, ми боїмося, бо знаємо, на що заслуговуємо...»
«Ні... за цими очима нічого немає. Тільки глина й чарівні слова».
Ваймз знизав плечима.
— Я сьогодні ганявся за ґолемом, — сказав він. — Той був на Латунному мосту. Клята потвора. Слухайте, у нас є зізнання і зображення з ока жертви. Якщо ви не маєте нічого кращого за... припущення, то ми повинні...
— Повинні що, ваша милосте? — поцікавився Морква. — Нічого більшого ми йому заподіяти не можемо. Він і так зараз мертвий.
— Ви хочете сказати, вимкнений.
— Так, ваша милосте. Можна сказати й так.
— Якщо старих убив не Дорфл, то хто?
— Не знаю, ваша милосте. Але, гадаю, знає Дорфл. Можливо, він простежив за вбивцею.
— А могли йому наказати когось прикрити?
— Можливо, ваша милосте. Або він сам так вирішив.
— Ви ще почніть мене переконувати, що вони мають почуття. А де поділася Анґва?
— Вона вирішила дещо перевірити, ваша милосте, — сказав Морква. — Мене... здивувало ось це. Це було у нього в руці.
Він показав.
— Шматочок сірника?
— Ґолеми не курять, ваша милосте, і не користуються вогнем. Якось... дивно, що це в нього опинилося.
— Ага, — саркастично мовив Ваймз. — Мабуть, це Доказ.
Слід Дорфла на вулиці був написаний великими літерами. Ніздрі Анґви сповнювала суміш запахів бійні. Слід ішов зиґзаґами, але зберігав загальний напрямок. Ґолем ніби проклав через місто лінійку і рухався в одному напрямку, користуючись кожною можливою вулицею чи провулком.
Вона дійшла до глухого кута. Його замикали якісь складські ворота. Анґва принюхалася. Тут було й багато інших запахів. Тісто. Фарба. Жир. Соснова смола. Гострі, свіжі, гучні аромати. Вона принюхалася ще. Тканина? Шерсть?
На грязюці проглядалася мішанина слідів. Великих слідів.
Та частинка Анґви, що завжди пересувалася на двох ногах, зауважила, що сліди, які вели від воріт, відбилися поверх тих слідів, які вели до них. Вона обнюхала все навколо. До дванадцяти створінь, кожне зі своїм виразним запахом — запахом швидше товарів, ніж живих істот, — зовсім нещодавно спустилися ось цими сходами. А потім усі дванадцятеро вийшли назад.
Вона пробігла сходами і наштовхнулася на нездоланну перешкоду.
Двері.
Дверні ручки зазвичай до лап не пристосовані.
Вона визирнула. Ніде нікого не було. Лише туман висів поміж будинків.
Анґва зосередилася і змінилася, на мить сперлася на стіну, поки світ не перестав хитатися, і натиснула ручку дверей.
За ними був великий льох. Щось розібрати в темряві нелегко було б навіть зором перевертня.
Доводилося лишатись у людській подобі. Коли вона була людиною, вона краще мислила. На жаль, за цих конкретних обставин суттєву частину її думок займав той факт, що вона гола. Будь-хто, знайшовши в своєму льосі голу жінку, не може не почати ставити запитань. А може обійтися і без запитань — навіть простого «Дозвольте?». Безумовно, Анґва дала б собі раду, але вона воліла цього уникнути. Важко потім було б пояснити форму поранень на трупі.
От і не варто гаяти час.
Стіни було вкрито написами. Великі літери, маленькі літери, але всі написані рівним почерком, притаманним ґолемам. Одні фрази було написано крейдою, інші — фарбою, треті — вугіллям, а місцями їх просто видряпали в камені. Написи йшли від підлоги аж до стелі, один зверх іншого, так густо, що часто годі було розібрати зміст. Лише то тут, то там у безладді літер пробивалося слово-друге:
...ІСТИННО НЕ... ЗРОБЛЕНЕ НИМ НЕ... ГНІВ НА ТВОРЦЯ... ГОРЕ БЕЗГОСПНИМ... СЛОВА В... ГЛИНИ НАШОЇ... НЕХАЙ... ПРИВЕДИ НАС ДО СВОБО...
Пил серед підлоги був переворушений, так, ніби тут потопталося чимало народу. Вона присіла і потерла підлогу, раз у раз принюхуючись до пальців. Запахи. Це були запахи виробництва. Вони відчувалися і без надприродного нюху. Так, ґолеми нічим не пахнуть — тільки глиною та тим, із чим працюють...
І... під її пальцями щось прокотилося. Це була тоненька паличка, довжиною лише в пару дюймів. Сірник без голівки.
За кілька хвилин пошуків вона знайшла ще десяток; вони валялися так, ніби їх просто випускали з рук.
А дещо на віддалі від решти лежала половинка сірника.
Її нічний зір уже майже не працював. Але нюх тримався після перетворення значно довше. Сірники пахли сильно — тією ж сумішшю запахів, що вела до входу в це сире підземелля. Але запах бійні, пов’язаний для неї з Дорфлом, був лише на уламку сірника.
Вона присіла навпочіпки і подивилася на купку крихітних паличок. Сюди прийшли дванадцять осіб (дванадцять осіб із найрізноманітнішим родом занять). Ненадовго. Вони... вони сперечалися: ось звідки писанина на стінах. Потім зробили щось із одинадцятьма сірниками (на які ще не встигли нанести голівки. Може, ґолем із запахом соснової смоли працював на фабриці сірників?), плюс одним уламком сірника.
А тоді вони всі вийшли і розійшлися кожен своєю дорогою.
І дорога Дорфла привела його просто до штаб-квартири Варти, де він зізнався.
Чому?
Вона ще раз понюхала половинку сірника. Жодного сумніву в тому, кому належала ця суміш запахів крові і м’яса, не було.
Дорфл зізнався в убивстві...
Вона поглянула на написи на стіні і здригнулася.
— Будьмо, Фреде, — сказав Ноббі, підіймаючи кухля.
— Ми можемо повернути гроші до скарбнички завтра. Ніхто не похопиться, — сказав сержант Колон. — Такі так, це ж на випадок крайньої потреби.
Капрал Ноббс понуро зазирнув у свого кухля. Відвідувачі «Латаного барабана» часто так робили після того, як першу спрагу було втамовано, і вони отримували змогу як слід роздивитися те, що п’ють.