— І? — спитав він.
— Нехай він краще сам розкаже, — сказав чернець. — Я просто там працюю.
Він поставив на стіл перед тролем невеличку баночку. На тій було пов’язано краватку-метелик.
— Я змушений висловити найрішучіший протест, — пронизливим голоском заговорила баночка. — Я пропрацював там тільки п’ять хвилин, і — бах. Мені тепер цілі дні знадобляться, щоб повернутися у форму!
— Пропрацював де? — спитав троль.
— «Святі товари на Нетацькій», — підказав схвильований чернець.
— Відділ святої води, — додав вампір.
— То ви знайшли миш’як? — перепитав Ваймз.
— Так, ваша милосте. Багато. Взірець ним просто перенасичений. Але...
— Ну?
Смішинка опустила очі.
— Я провів повторний аналіз і впевнений, що все робив правильно...
— Чудово. І що ж далі?
— Тут така справа, ваша милосте. Цей взірець був не з палацу. Я трохи переплутав і проаналізував взірець з-під нігтів отця Трубчека, ваша милосте.
— Що?
— У нього був бруд під нігтями, ваша милосте, і я подумав, може, це сліди того, хто на нього напав. З фартуха абощо... Якщо бажаєте провести експертизу на стороні, ваша милосте, то в мене ще трохи лишилося. Я б зрозумів ваші сумніви.
— Які справи старий міг мати з отрутами? — здивувався Морква.
— Я подумав, може, він подряпав убивцю, — сказала Смішинка. — Розумієте... Захищався...
— Від якогось Миш’якового Монстра? — іронічно зауважила Анґва.
— О боги, — сказав Ваймз. — Котра година?
«Біп-біп-біп-дзинь!»
— А щоб...
— Дев’ята ранку, — повідомив органайзер, вистромлюючи голову з Ваймзової кишені. — «Я не мав черевиків і почувався нещасним, доки не зустрів безногого».
Вартові перезирнулися.
— Що? — дуже обережно перепитав Ваймз.
— Людям подобається, коли я раз у раз видаю який-небудь афоризм або ж надихаючу фразу дня, — сказав бісик.
— І як же ти зустрів того безногого? — поцікавився Ваймз.
— Я не зустрів його насправді, — пояснив бісик. — Це узагальнюючий метафоричний вислів.
— Тоді от що, — сказав Ваймз. — Якби ти справді його зустрів, міг би спитати, чи не хоче він подарувати тобі черевики — йому ж вони все одно не потрібні.
Ваймз пхнув бісика назад до коробочки, той писнув.
— Є ще дещо, ваша милосте, — сказала Смішинка.
— Кажіть, — стомлено промовив Ваймз.
— Я ретельно дослідив глину, яку ми знайшли на місці вбивства, — заговорила Смішинка. — Вогнець сказав, у ній багато шамоту — це товчені черепки старого глиняного посуду. Ну... Я відшкріб для порівняння трішки глини від Дорфла, бо, хоч я і не був упевнений, та пам’ятав, що наказав іконографічному бісику замалювати найменші деталі, і от... На мою думку, глина з місця вбивства схожа на Дорфлову. В його глині теж багато оксиду заліза.
Ваймз зітхнув. Навколо всі розпивали спиртне. Одна-єдина чарка одразу б усе прояснила.
— Хто-небудь розуміє, що все це значить? — поцікавився він.
Морква з Анґвою заперечно похитали головами.
— Чи складеться все в струнку картину, якщо ми зрозуміємо, як поєднати всі ці фрагменти? — підвищуючи голос, зажадав Ваймз.
— Наче мозаїку, ваша милосте? — підказала Смішинка.
— Так! — скричав Ваймз, аж усі кругом притихли. — Зараз, щоб отримати весь малюнок, нам не вистачає тільки куточка з небом і листячком?
— Ваша милосте, у всіх нас був важкий день, — проказав Морква.
Ваймзові плечі опустилися.
— Гаразд, — сказав він. — Завтра... Ви, Моркво, перевірите міських ґолемів. Якщо вони щось замислили, я хочу знати, що саме. А ви, Малодупку... ви обнишпорите весь дім загиблого старого на предмет миш’яку. Хотів би я сподіватися, що ви його знайдете.
Анґва зголосилася прогулятися з Малодупко до її помешкання. Ґноминя здивувалася, що чоловіки їй це дозволили. Це ж означало, що Анґві доведеться повертатись додому самій.
— А ти не боїшся? — спитала Смішинка, поки вони неспішно йшли крізь хмари сирого туману.
— Ні.
— Але ж у такому тумані, напевне, повно всіляких грабіжників і зарізяк. А ти, казала, живеш у Затінках.
— О, так. Але мене давно вже ніхто не чіпає.
— А! Мабуть, вони бояться поліцейської форми?
— Можливо, — відгукнулась Анґва.
— Може, вони навчилися поважати Варту.
— Цілком ймовірно.
— Е... вибач... але ви з капітаном Морквою?..
Анґва ввічливо чекала.
— Е...
— Ох, так, — зглянулась Анґва. — Ми «е». Але я знімаю кімнату в пансіонаті пані Кекс, бо в такому місті важливо мати власний куток.
«І хазяйку, яка симпатизує істотам з особливими потребами, — додала вона подумки. — Взяти ті ж дверні ручки, придатні для вовчих лап, або вікна, що залишаються відчиненими під час місячних ночей».
— Потрібно мати місце, де можеш побути собою, — сказала вона вголос. — Та й усе одно в Управлінні тхне шкарпетками.
— А я зупинилася в свого дядечка Зламайруки, — повідомила Смішинка. — Там не дуже затишно. Всі тільки й балакають, що про гірничу справу.
— А ти ні?
— Та це не дуже-то широке поле для розмов. «Я своє копаю-рию, докопаєшся — зарию», — продекламувала Смішинка. — А далі вони знову починають теревенити про золото, яке насправді значно менш радісна річ, ніж усі думають.
— Я думала, Гноми люблять золото, — здивувалася Анґва.
— Вони так кажуть, лише щоб затягти його в ліжко.
— Ти впевнена, що ти — з ґномів? Даруй. Жарт.
— Є куди цікавіші речі. Зачіски. Одяг. Спілкування.
— Ой леле. Ти про дівчачі посиденьки?
— Не знаю, дівчачих посиденьок я ніколи не бачила, — сказала Смішинка. — Ґноми просто сидять та балакають.
— У Варті теж подібне, — сказала Анґва. — Можеш мати яку хочеш стать, тільки дій по-чоловічому. У Варті немає чоловіків і жінок — там є лише «агов, друзяко». І що таке спілкування у Варті, ти зрозумієш дуже скоро. Переважно, це — скільки пива ти вижлуктив учора, чи сильно потім пробило на хавчик і коли тебе знудило. Будь мачо! Ти це швидко відчуєш. І будь готова до того, що в Управлінні постійно чутимеш непристойні жартики.
Смішинка спалахнула.
— Хоча, маю тобі сказати, ці жартики вже наче припинилися, — додала Анґва.
— Чому? Ти на них поскаржилася?
— Ні, все припинилося після того, як я до них приєдналася, — сказала Анґва. — Уявляєш, ніхто чомусь не сміявся. Навіть коли я жестами собі допомагала. По-моєму, так нечесно. Тим більше, деякі з цих жестів були досить безневинними.
— Все це безглуздо; доведеться мені і звідси забиратися, — зітхнула Смішинка. — Я почуваюся... наче сама не своя.
Анґва поглянула вниз на маленьку постать, що дріботіла поруч. Ці симптоми були їй знайомі. Як сама вона щойно сказала, кожному потрібен свій приватний простір — і часом це простір у голові. І, як не дивно, Смішинка їй подобалася. Можливо, через свою щирість. Чи через те, що, крім Моркви, вона була єдиною, хто розмовляв із нею без тіні остраху в очах. Але це тому, що вона не знала.
Анґва оберігала це незнання, наче маленький скарб, — але вона вміла відчути, коли комусь потрібна невелика переміна в житті.
— Ми зараз неподалік від вулиці В’язів, — обережно сказала вона. — Може, е, заскочимо до мене на хвилинку? Я маю дещо, що може тобі придатися, то я б тобі позичила...
«Бо мені це вже не знадобиться, — подумала вона. — Коли я звідси піду, я не зможу забрати з собою все».
Констебль Ринва вдивлявся в туман. Якщо не брати до уваги вміння сидіти на одному місці, найкраще він умів вдивлятися. А ще він умів бути тихим. Не видавати ані звуку, хай би там що — це була одна з його найсильніших сторін.