— Ветінарі не божевільний.
— Це як подивитися. Щоб бути настільки розсудливим і логічним, як він, потрібно бути ненормальним.
— Я — лише слабка жінка, — заговорила пані Долоня (частина присутніх продемонструвала подив), — проте мені таки здається, що перед нами відкриваються нові горизонти. Або через вибір спадкоємця розгорнеться затяжна боротьба, або ми владнаємо все тут і зараз. Так?
Ватажки гільдій намагалися одночасно спостерігати одне за одним і уникати поглядів інших. Хто ж стане Патрицієм? Колись це вирішувалося епічними битвами всіх проти всіх, але тепер... Отримуючи владу, заразом отримуєш і проблеми. Часи змінилися. Нині владар мусить вміти домовлятися й балансувати на вістрі протилежних інтересів. Роками Ветінарі не намагалася вбити жодна притомна людина, бо життя за його влади було привабливішим, ніж без.
До того ж... Ветінарі видресирував Анк-Морпорк. Він видресирував його, як дресирують собак. Знайшов нічийного пса, що нипав по звалищах, наростив йому зуби, зміцнив йому щелепи, накачав його м’язи, вдягнув ошийника з шипами, відгодував відбірною яловичиною — і нацькував його на горло всього світу.
Він зібрав усі злодійські зграї та вуличні банди й довів їм, що маленький шматочок пирога щодня — це значно краще, ніж великий шматок з кинджалом усередині. І ще переконав їх, що краще щодня брати маленький шматочок, постійно збільшуючи сам пиріг.
Анк-Морпорк став єдиним містом рівнин, що відчинило свої брами для ґномів і тролів («Сплави завжди міцніші», — говорив Ветінарі). Це спрацювало. Вони виробляли продукцію. Часто вони також продукували проблеми, але здебільшого все-таки продукували багатство. Хоча Анк-Морпорк усе ще мав чимало ворогів, ті мусили фінансувати свої армії за рахунок позик. А більшість позик бралися під здирницькі відсотки в Анк-Морпорку. В результаті вже довгі роки не було жодної справді значної війни. Анк-Морпорк зробив їх нерентабельними.
Тисячі років тому стародавня імперія силоміць встановила «Pax Morporkia», Морпоркський мир, суть якого виражалася словами «Не воюй, бо вб’ю». Нині цей Мир постав знову, але тепер він промовляв: «Перш ніж воювати, погаси-но кредит. І, між іншим, ти наставляєш на мене мого списа. Твій щит оплачено мною. І зніми зі своєї голови мого шолома, коли говориш зі мною, ти, загрузла в боргах нечемна дрібното». І ось ця машина, яка працювала так тихо й непомітно, що всі й забули, що це машина, й повірили, що так влаштовано світ — ця машина раптом зазбоїла.
Лідери гільдій проаналізували свої почуття і дійшли висновку, що чого їм не потрібно, то це — влади. А що їм було потрібно, то це щоб завтра залишалося подібним на сьогодні.
— Є ж іще ґноми, — нагадав пан Боґґіс. — Навіть якщо хтось із нас — я, звісно, не стверджую, що це обов’язково має бути хтось із нас, — але навіть якщо хто б то не був візьме владу, що робити з Гномами? Якщо це виявиться хтось на кшталт Карколама, у нас по всіх вулицях валятимуться вибиті колінні чашечки.
— Ви ж не пропонуєте провести щось на кшталт... виборів, га? Щось на кшталт всенародного голосування?
— О, ні. Просто... просто... нині все дуже ускладнено. Але влада б’є народу в голову.
— І тоді народ починає рубати голови.
— Хто б ви не були, я не хочу чути нічого подібного, — заявила пані Долоня. — Можна подумати, вам коли-небудь відрубували голову.
— Ем...
— Ох, це ви, пане Підступи. Прийміть мої вибачення.
— Як голова Гільдії адвокатів, — сказав Підступи, найповажніший зомбі Анк-Морпорка, — в цій справі я рекомендував би дотримуватися курсу на підтримку стабільності. Чи можу я дозволити собі невелику пораду?
— А що вона нам коштуватиме? — поцікавився пан Шкарпетка.
— Стабільність, — продовжив пан Підступи, — рівнозначна монархії.
— Ох, та годі, тільки не кажіть, що...
— Погляньте на Хапонію, — вперто вів своєї пан Підступи. — Цілі покоління серифів. Результат: політична стабільність. Візьміть Псевдополь. Чи Сто Лат. Та навіть Агатійську імперію...
— Я вас прошу, — урвав доктор Дауні. — Всі знають, що королі...
— О, монархи приходять і йдуть, скидають одне одного з трону, і так далі, і таке інше, — сказав пан Підступи. — Але інститут залишається. Крім того, гадаю, перед присутніми може відкритися можливість... знайти переваги.
Він зрозумів, що поле бою залишається за ним. Його пальці мимовільно торкнулися шва на шиї, який лишився після того, як йому пришили голову. Багато років тому пан Підступп категорично відмовився помирати, поки йому не покриють витрати, яких він зазнав як адвокат, захищаючи в суді себе самого.
— І що ви хочете цим сказати? — спитав нарешті пан Глекк.
— Наскільки я розумію, тема відновлення Анк-Морпоркської династії останнім часом піднімалася неодноразово, — сказав пан Підступи.
— Авжеж. Всілякими психами, — сказав пан Боґґіс. — Один з типових симптомів. Вдягати труси на голову, розмовляти із деревами, пускати слину, думати, що Анк-Морпорку потрібен король...
— Безумовно. Але припустімо, що увагу цій темі приділяють розсудливі люди?
— Продовжуйте, — сказав доктор Дауні.
— Існують прецеденти, — сказав пан Підступп. — Монархії, що виявилися позбавленими адекватного монарха... знаходили іншого. Якого-небудь представника іншої гілки династії з належним походженням. Зрештою, головне тут, як, здається, сказано в приказці — щоб лялька слухалася ниточок.
— Даруйте? Ви пропонуєте шукати короля? — здивувався пан Боґґіс. — Ми оголошення дамо, чи як? «Вакантний трон, корону приносити з собою»?
— Власне, — ігноруючи його, промовив пан Підступп, — наскільки я пригадую, в епоху Першої імперії Ґеноя звернулася до Анк-Морпорка з проханням надіслати одного з наших генералів, аби він став їхнім королем, оскільки їхня династія згасла через шлюби між близькими родичами, причому останній король постійно намагався пошлюбитися сам із собою. Історичні дані стверджують, що ми надіслали вірного генерала Тактикуса, і першим же його актом після отримання корони стало оголошення війни Анк-Морпорку. Словом, королі — це поняття... перехідне.
— Ви говорили про можливі переваги, — сказав пан Боґґіс. — Ви мали на увазі, що ми наказуватимемо королю, що робити?
— Мені подобається, як це звучить, — сказала пані Долоня.
— А мені подобається відлуння, — сказав доктор Дауні.
— Не наказуватимемо, — сказав пан Підступп. — Ми... узгоджуватимемо. Очевидно, як король він буде більше зосередженим на тих справах, які традиційно асоціюються з монаршим титулом...
— Махати народу зі святкової трибуни, — сказав пан Шкарпетка.
— Урочисто приймати іноземних послів, — докинув пан Глекк.
— Тиснути руки.
— Відтинати голови...
— Ні! Ні. Ні, це до його обов’язків не входитиме. За другорядні питання державної політики відповідатимуть...
— Його радники? — припустив доктор Дауні. Він відкинувся в кріслі. — Схоже, я чудово розумію, куди ви хилите, пане Підступп, — сказав він. — Але короля, який одного разу сів на трон, потім збіса важко позбутися. В прийнятний спосіб.
— Тут теж існують прецеденти, — сказав пан Підступп.
Найманець звузив очі.
— Як цікаво, пане Підступп: щойно Правитель Ветінарі серйозно занедужав, як ви вже тут як тут з такими пропозиціями. Це схоже на... прикметний збіг.
— Запевняю вас, за цим нічого не приховується. Доля вибаглива. Чимало з присутніх, гадаю, знайомі з чутками, що в цьому місті живе дехто, чиє походження можна відстежити аж до останньої монаршої сім’ї? Дехто, хто працює в цьому самісінькому місті на порівняно невисокій посаді? Фактично — простим Вартовим?
Кілька присутніх закивали, проте не дуже впевнено. Ці кивки так само відповідали ствердному кивку, як «гм» відповідає слову «так». Інформацію про все на світі збирали всі гільдії, але ніхто не прагнув показувати, як багато — чи як мало — знає, бо ж знань могло виявитися замало — а якби їх виявилося забагато, це могло бути ще гірше.