— Що напишемо в оголошенні?
— Дайте мені олівець і клаптик паперу. Ось: «На розі Ґудж-стрит знайшли гуску та чорний повстяний капелюх. Містер Генрі Бейкер може отримати їх сьогодні на Бейкер-стрит, 221-б, о 6.30 вечора». Коротко та ясно.
— Дуже. Але чи він помітить оголошення?
— Ще б пак. Тепер він переглядає всі газети, бо незаможний, а різдвяна гуска для нього варта цілого маєтка. Він був настільки наляканий, почувши дзеленчання розбитого скла та побачивши Петерсона, що кинувся навтьоки, не думаючи ні про що. Але потім, звісно, йому стало шкода, що він піддався паніці й упустив гуску. У газеті ми згадуємо його ім’я, і будь-хто знайомий зверне його увагу на нашу публікацію... Так от, Петерсоне, біжіть швидше в бюро оголошень і розмістіть ці рядки у вечірніх газетах.
— У яких, сер?
— О, у «Глобус», «Зірку», «Пелл-Мелл», «Сент-Джеймс», «Івнінґ ньюз», «Стандарт», «Відлуння» й у всі інші, які спадуть вам на гадку.
— Слухаюсь, сер. Але як бути з цим камінцем?
— Ага! Його я залишу в себе. Дякую. А на зворотному шляху, Петерсоне, купіть гуску і принесіть її мені. Адже маємо ж ми дати цьому джентльменові щось замість тієї, яку зараз наминає ваша сім’я.
Кур’єр вийшов, а Голмс узяв камінець і почав розглядати його проти світла.
— Гарний камінчик! — зауважив він. — Погляньте, як він виблискує й іскриться. Як і будь-який коштовний камінь, він притягує до себе злочинців, немов магніт. Ось уже справді пастка Сатани. У великих старих коштовних каменях кожна грань оповідає про якийсь кривавий злочин. Цьому каменю немає ще й двадцяти років. Його знайшли на березі річки Амой, у Південному Китаї, він чудовий тим, що має всі властивості карбункула, крім одного: він не рубіново-червоний, а блакитний. Незважаючи на його молодість, із ним уже пов’язано багато жахливих історій. Через цей прозорий вуглець вагою в сорок гранів було скоєно безліч грабунків, два вбивства, одне самогубство, а когось навіть облили сірчаною кислотою. Хто б міг подумати, що така гарна дрібничка веде людей до казематів і шибениць! Я замкну камінь до свого сейфу та напишу графині, що він зберігається в нас.
— Вважаєте, що Горнер не винен?
— Не можу нічого стверджувати напевне.
— А як встряв у цю справу Генрі Бейкер?
— Найімовірніше, Генрі Бейкер тут зовсім ні до чого. Гадаю, йому й на гадку не спаде, що, навіть якби ця гуска була б із чистого золота, то коштувала б набагато менше. Усе це ми вже незабаром дізнаємося точно, якщо Генрі Бейкер відгукнеться на наше оголошення.
— А до того часу ви нічого не можете зробити?
— Нічого.
— У такому разі я поїду до своїх пацієнтів, а ввечері повернуся сюди в призначену годину. Бо хочу знати, чим закінчиться ця заплутана справа.
— Буду щасливий вас бачити. Я обідаю о сьомій. Здається, на обід буде куріпка. До речі, чи не попросити місіс Гадсон ретельно оглянути і її зоб, у зв’язку з нещодавніми подіями?
Я трохи затримався, і вже перейшло за пів на сьому, коли я знову потрапив на Бейкер-стрит.
Підійшовши до дверей, я побачив високого чоловіка в шотландській шапчині й наглухо застебнутій до підборіддя куртці. Якраз у ту мить, коли я прийшов, йому відчинили, і ми одночасно увійшли в кімнату Шерлока Голмса.
— Якщо не помиляюся, ви містер Генрі Бейкер? — поцікавився Голмс, підіймаючись з крісла та зустрічаючи відвідувача з невимушено привітним виглядом, який умів напускати на себе. — Будь ласка, сідайте ближче до вогню, містере Бейкер. Вечір холодний, а мені здається, що влітку ви почуваєтеся краще, ніж узимку... Ватсоне, ви прийшли саме вчасно... Це ваш капелюх, містере Бейкер?
— Атож, сер, це, без сумніву, мій капелюх.
Бейкер був великим сутулим чоловіком із головою, схожою на гарбуз, широким розумним обличчям і загостреною каштановою борідкою. Червоні плями на носі та щоках та легке тремтіння простягнутої руки підтверджували здогад Голмса про його схильність до алкоголю. На ньому була поруділа куртка, застібнута на всі ґудзики, а на худих зап’ястках, що стирчали з рукавів, не видно було ні найменшої ознаки білизни. Він говорив глухо й уривчасто, старанно підбираючи слова, і справляв враження людини інтелігентної, яку не пошкодувало життя.
— Ми на кілька днів затримали капелюх і гуску, — повідомив Голмс, — оскільки весь час чекали, що ви надрукуєте в газетах оголошення зі своєю адресою. Не розумію, чому ви цього не зробили.
Наш відвідувач зніяковіло всміхнувся.
— У мене не так багато шилінґів, як колись, — зітхнув він. — Я був упевнений, що хулігани, котрі напали на мене, забрали з собою і капелюха, і гуску, і не хотів витрачати гроші даремно.