— Цілком слушно. Між іншим, нам довелося з’їсти вашу гуску.
— З’їсти?!
Наш відвідувач розхвилювався й підвівся зі свого крісла.
— Адже вона все одно зіпсувалася б, якби ми її не з’їли, — продовжував Голмс. — Але мені здається, що он та гуска на буфеті зовсім свіжа та важить приблизно стільки ж, отож замінить вам вашу птаху.
— О, звісно, певна річ! — містер Бейкер полегшено зітхнув.
— Але в нас від вашої птиці залишилися пір’я, лапки та зоб, тому, якщо ви бажаєте...
Бейкер гомерично зареготав.
— Хіба тільки на пам’ять про мою пригоду, — сказав він. — Навіть не знаю, навіщо мені тлінні останки моєї покійної знайомої! Ні, сер, дозвольте зосередити увагу на тій чудовій гусці, яку я бачу на буфеті.
Шерлок Голмс швидко перекинувся зі мною поглядом і ледь помітно стенув плечима.
— Ось ваш капелюх, а ось ваша гуска, — сказав він. — До речі, не підкажете мені, де дістали таку птаху? Я дещо розумію в таких речах і, зізнаюся, рідко бачив настільки вгодований екземпляр.
— Охоче, сер, — мовив Бейкер, піднявся й засунув під пахву свого нового гусака. — Наша невелика компанія частенько навідує корчму «Альфа», що неподалік від Британського музею. Ми, як ви розумієте, проводимо в музеї цілий день. Цього року хазяїн нашого шинку Віндіґет, чудовий чоловік, заснував «гусячий клуб». Виплачуючи по кілька пенсів на тиждень, кожен із нас до Різдва отримує гуску. Я вже повністю виплатив свою частку. Решту ви знаєте. Вельми зобов’язаний вам, сер, адже незручно поважному чоловікові мого віку носити шотландську шапчину.
Він вклонився нам із комічно врочистим виглядом і вийшов.
— З Генрі Бейкером залагоджено, — зазначив Голмс, зачинивши за ним двері. — Цілком очевидно, що він і гадки не має про коштовний камінчик. Ви голодні, Ватсоне?
— Не дуже.
— Тоді пропоную перетворити обід у вечерю й негайно вирушити гарячими слідами.
— Із задоволенням.
Був морозний вечір, і нам довелося одягти зимові плащі й обмотати шиї шаликами. Зорі холодно сяяли на безхмарно ясному небі, і пара від дихання перехожих нагадувала димки від пострілів із безлічі револьверів. Чітко та твердо лунали вулицями наші кроки. Ми йшли по Вімпол-стрит, Гарлі-стрит, через Віґмор-стрит, вийшли на Оксфорд-стрит і за чверть години опинилися в Блумсбері, біля корчми «Альфа», скромного закладу на розі однієї з вулиць, що ведуть до Голборна. Голмс увійшов у бар і замовив дві гальби пива у червонопикого шинкаря в білому фартуху.
— У вас, мабуть, чудове пиво, якщо воно не гірше за ваших гусей, — зауважив Голмс.
— Моїх гусей?
Шинкар, здавалося, був здивований.
— Авжеж. Півгодини тому я розмовляв із Генрі Бейкером, членом вашого «гусячого клубу».
— А! Тепер розумію. Але, бачте, сер, гуси не мої.
— Справді? А чиї ж?
— Я купив дві дюжини гусок в одного гендляра в Ковент-Ґардені.
— Та невже? Я знаю декого з них. У кого ж ви їх купили?
— Його прізвище Брекинридж.
— Ага! Ні, Брекинриджа я не знаю. Ну, за ваше здоров’я, добродію, і за процвітання вашого закладу! На добраніч!
— А тепер до містера Брекинриджа, — видихнув Голмс, виходячи на мороз і застібаючи плаща. — Не забудьте, Ватсоне, що на одному кінці нашого ланцюга всього лише гуска, а до іншого його кінця прикутий чоловік, котрому загрожує щонайменше сім років каторги, якщо ми не доведемо його невинність. Можливо, втім, що наші пошуки виявлять, що винен саме він, але, у будь-якому разі, у наших руках нитка, що вислизнула з рук поліції та випадково потрапила до нас. Ходімо ж, тримаючись за неї, до кінця, яким би сумним він не виявився. Отже, повертаймо на південь, і кроком руш!
Ми перетнули Голборн, пішли по Енделль-стрит і вийшли на Ковентґарденський ринок через якісь нетрі. На одній із найбільших крамниць було написано «Брекинридж». Господар, чоловік із конячою фізією та пещеними бакенбардами, допомагав хлопчикові замикати віконниці.
— Доброго вечора! Який мороз, га? — загомонів Голмс.
Гендляр кивнув і кинув запитальний погляд на мого приятеля.
— Усіх гусей, вочевидь, ви вже розпродали, — продовжував Голмс, вказуючи на порожній мармуровий прилавок.
— Завтра вранці можете отримати навіть п’ятсот штук.
— Завтра вони мені ні до чого.
— Он у тій крамниці, де світиться, дещо залишилося.
— Авжеж, але мене послали до вас.
— Хто ж?
— Господар «Альфи».
— А, так! Я відіслав йому дві дюжини.