— Гарні були гуси! Звідки ви їх дістали?
На мій подив, від цього запитання продавець оскаженів.
— Слухайте, містере, — сказав він, підіймаючи голову й взявшись за боки, — чого ви хочете? Кажіть, що треба.
— Я й кажу. Хочу знати, хто продає вам тих гусей, яких ви постачаєте в «Альфу».
— А я не скажу.
— Не скажете — і грець із вами. Дуже треба! Цікаво, чому ви скипіли через таку дрібницю?
— Скипів? Мабуть, на моєму місці й ви б окропом бризкали, якби до вас так чіплялися! Я виплачую гарні гроші за хороший товар, і, здавалося б, справі кінець. Але ж ні: «Де гуси?», «У кого ви їх купили?», «Кому продали?» і «Скільки берете за ваших гусей?». Можна подумати, що на цих гусках світ клином зійшовся, коли послухаєш, який через них здійняли галас!
— Я не маю жодного стосунку до тих людей, котрі чіпляються до вас із розпитуваннями, — недбало зронив Голмс. — Не хочете говорити — ну, і біс із вами. Але я розуміюся на птахівництві й посперечався на п’ять фунтів стерлінґів, що гуску, яку я з’їв, вигодували в селі.
— Амба вашим фунтам! Бо гуска міська! — вигукнув продавець.
— Не може бути!
— А я кажу — міська!
— Нізащо не повірю!
— Може ви думаєте, що знаєтеся на птиці краще за мене, хоча я цією справою займаюся мало не з пелюшок? Кажу вам, усі гуси, продані в «Альфу», вигодувані не в селі, а в місті.
— Ви ніколи не примусите мене повірити в таку безглуздість.
— Хочете закластися?
— Це означало б просто відібрати у вас гроші. Не сумніваюся, що маю рацію. Але я згоден поставити соверен лише для того, щоб провчити вас за впертість.
Гендляр похмуро всміхнувся.
— Принеси мені книги, Білле, — звелів він.
Хлопчисько приніс дві книжки: одну тоненьку, а другу велику, заяложену — і поклав їх на прилавок під лампою.
— Ну, містере Самовпевнений, — озвався продавець, — я вважав, що сьогодні продав усіх гусей, але Бог привів до мене в крамницю ще одного гусака. Бачите цю книжку?
— Ну, і що ж?
— Це список тих, у кого я купую товар. Бачите? Ось тут, на цій сторінці, імена сільських постачальників, а число після кожного прізвища позначає сторінку у великій книзі, де ведуться їхні рахунки. А цю сторінку, списану червоним чорнилом, бачите? Це список моїх міських постачальників. Погляньте-но на третє прізвище. Прочитайте його вголос.
— «Місіс Окшот, Брикстон-роуд, 117, сторінка 249», — прочитав Голмс.
— Правильно. Тепер відкрийте 249-ту сторінку у великій книзі.
Голмс відкрив потрібну сторінку.
— Ось: «Місіс Окшот, Брикстон-роуд, 117 — постачальниця дичини та яєць».
— А що засвідчує останній запис?
— «Грудень, двадцять другого. Двадцять чотири гуски по сім шилінґів шість пенсів».
— Правильно. Запам’ятали? А внизу?
— «Продано містерові Віндіґету, «Альфа», по дванадцять шилінґів».
— Ну, що тепер скажете?
Шерлок Голмс, здавалося, дуже засмутився. Вийняв соверен із кишені, жбурнув його на прилавок, обернувся й мовчки вийшов із понурим виглядом. Пройшовши кілька метрів, він зупинився під ліхтарем і зареготав своїм особливим, щирим і безгучним сміхом.
— Якщо ви бачите людину з такими вусами й такою червоною хустиною в кишені, то можете витягнути з нього все, запропонувавши йому на щось закластися, — сказав він. — Я переконаний, що й за сто фунтів мені ніколи не вдалося б отримати в нього таку докладну інформацію, яку я одержав, побившись із ним об заклад. Отже, Ватсоне, мені здається, що ми майже до кінця розплутали цю загадкову справу. Єдине, що нам залишилося вирішити — чи підемо ми до цієї місіс Окшот зараз, чи відкладемо наші відвідини до ранку. Зі слів того чолов’яги ясно, що цією справою цікавиться ще хтось, крім нас, і я...
Гучний галас, що раптово долинув із крамниці, яку ми тільки-но покинули, не дав Голмсу закінчити. Обернувшись, у жовтому світлі хиткої лампи ми побачили маленького червонопикого чоловічка. Брекинридж стояв на порозі крамниці й люто махав перед ним кулаками.
— Годі з мене і вас, і ваших гусей! — лементував Брекинридж. — Проваліться ви всі під три чорти! Якщо ще раз хтось причепиться до мене з такими безглуздими запитаннями, я спущу на вас собаку. Приведіть сюди місіс Окшот, їй я відповім. А ви тут із якого дива? Я що, ваших гусок купив?
— Ні, але все ж одна з них моя, — заскиглив чоловічок.
— Ну, і питайте про неї тоді в місіс Окшот!
— Вона мені звеліла дізнатися у вас.
— Питайте хоч у прусського короля! З мене годі! Все! Забирайтеся геть!
Він люто кинувся вперед, і чоловічок шпарко зник у темряві.