— Ага, нам, здається, не доведеться йти на Брикстон-роуд, — прошепотів Голмс. — Підемо поглянемо, чи ми не зможемо якось використати того чоловічка.
Пробираючись між купками роззяв, котрі вешталися навколо освітлених яток, мій приятель хутко наздогнав чоловічка й поклав йому руку на плече. Той негайно обернувся, і при світлі газового ліхтаря я побачив, що він дуже зблід.
— Хто ви такий? Що вам треба? — спитав він тремтячим голосом.
— Даруйте, — м’яко видихнув Голмс, — але я випадково почув, яке запитання ви задали цьому продавцю. Гадаю, що можу бути вам корисний.
— Ви? Хто ви такий? І звідки змогли дізнатися, що мені треба?
— Моє ім’я Шерлок Голмс. Мій фах — знати те, чого не знають інші.
— Але про те, що мені потрібно, ви нічого знати не можете.
— Прошу вибачити, але я знаю все. Ви намагаєтеся розшукати сліди гусок, проданих місіс Окшот із Брикстон-роуд гендляреві на ім’я Брекинридж, які він продав містеру Віндіґету, власнику «Альфи», а той, своєю чергою, своєму «гусячому клубу», членом якого є Генрі Бейкер.
— О, сер, ви якраз той самий чоловік, із яким я жадав би зустрітися! — вигукнув чоловічок, простягаючи тремтячі руки. — Я просто не можу висловити вам, наскільки це все важливо для мене!
Шерлок Голмс зупинив візника, котрий проїжджав повз них.
— У такому разі краще поговорити в затишній кімнаті, аніж тут, на вітряній ринковій площі, — запросив він. — Але перш ніж ми вирушимо в дорогу, скажіть, будь ласка, кому я маю задоволення надавати посилену допомогу?
Чоловічок на мить завагався.
— Мене звати Джон Робінсон, — сказав він, відводячи погляд.
— Ні, ні, ваше справжнє ім’я? — ласкаво наполягав Голмс. — Завжди набагато зручніше діяти під власним ім’ям.
Бліді щоки незнайомця запашіли рум’янцем.
— У такому разі, — сказав він, — моє справжнє ім’я Джеймс Райдер.
— Оце правильно. Ви служите в готелі «Космополітен». Сідайте, будь ласка, у кеб, і незабаром я розповім вам усе, що забажаєте дізнатися.
Маленький чоловічок не рушив із місця. Він позирав то на одного, то на другого з нас, і в його очах надія змінювалася переляком. Було видно, що він не знав, чекає його біда, чи велике щастя. Нарешті він таки сів до екіпажа, і за півгодини ми вже були у вітальні на Бейкер-стрит.
Дорогою ніхто не промовив ні слова. Але наш супутник так голосно дихав, так міцно стискав і розтискав долоні, що й без слів було ясно, в якому нервовому збудженні він перебував під час їзди.
— Ну, ось ми й вдома! — весело зауважив Голмс. — Що може бути кращим за розпалений камін у таку негоду! Ви, здається, змерзли, містере Райдер. Сідайте, будь ласка, у плетене крісло. Я тільки одягну домашні капці, і ми відразу займемося вашою справою. Ну, ось! Хочете знати, що сталося з тими гусьми?
— Так, сер.
— Мабуть, точніше, із тією гускою? Мені здається, вас цікавила лише одна з них — біла, з чорною смужкою на хвостику...
Райдер аж затріпотів від хвилювання.
— О, сер! — скрикнув він. — Ви можете мені сказати, де зараз ця гуска?
— Вона тут.
— Тут?
— Атож. І вона виявилася незвичайною птахою. Не дивно, що ви так нею зацікавилися. Після смерті вона знесла яйце, гарненьке, блискуче блакитне яєчко. Воно тут, у моєму музеї.
Наш відвідувач піднявся, захитався, і правою рукою вчепився за дошку каміна. Голмс відімкнув сейф, звідки витягнув блакитний карбункул, що виблискував, наче зірка, холодним яскравим переливчастим світлом. Райдер стояв зі спотвореним обличчям, не знаючи, чи вимагати камінь собі, чи відмовитися від будь-яких прав на нього.
— Гра програна, Райдере, — спокійно заявив Шерлок Голмс. — Тримайтеся міцніше на ногах, інакше впадете у вогонь. Допоможіть йому сісти, Ватсоне. Він ще недостатньо міцний, щоб чинити злочини з холодним серцем. Дайте йому хильнути бренді. Так. Тепер він трохи схожий на людину. Ну й нікчема!
Райдер захитався й мало не впав на підлогу, але від алкоголю його щоки порожевіли, і гість сів, злякано зиркаючи на свого викривача.
— Я знаю майже все, і в моїх руках є практично всі докази, тому вам небагато доведеться додати. Однак цю дещицю маєте розповісти нам негайно, щоб у справі не залишилося ні найменшої неясності. Звідки ви дізналися, Райдер, про цей блакитний карбункул графині Моркар?
— Мені розказала про нього Кетрін К’юсак, — відповів той тремтячим голосом.
— Знаю: покоївка її світлості. І спокуса легкої наживи виявилася занадто сильною для вас, як це неодноразово бувало й із більш гідними людьми. І ви не погребували засобами. Мені здається, Райдере, що з вас міг би вийти непоганий негідник! Ви знали, що цього лудильника Горнера уже якось засудили за крадіжку й що підозри, найімовірніше, впадуть на нього. Що ж ви зробили? Зламали прут від камінної решітки в номері графині, ви та ваша спільниця К’юсак, і влаштували так, що саме Горнера прислали для ремонту. Коли Горнер пішов, ви вкрали камінь із футляра, здійняли тривогу, і бідолаху заарештували. Після цього...