Була вже майже шоста година, коли ми в супроводі інспектора Бейнса потрапили до Ешера, гарненького селища в графстві Суррей.
Ми з Голмсом взяли з собою все необхідне для ночівлі й орендували затишну кімнату в сільському заїзді, який називався «Бугай». Нарешті ми були готові скласти компанію інспектору та навідатися до Вістерія-Лодж. Був холодний, похмурий березневий вечір, дув пронизливий вітер, невеликий дощ періщив в обличчя. Загалом погода цілком відповідала дикій місцевості з обидвох боків дороги та трагедії, що сталася там, куди ми йшли.
Частина ІІ. Тигр із Сан-Педро
Пройшовши кілька миль цими холодними місцями, що навівали смуток, ми підійшли до дерев’яних воріт, за якими відкривалася похмура каштанова алея. Звивиста під’їзна доріжка привела нас до зануреного в пітьму невисокого будинку, який здавався чорним, як смола, на тлі сірувато-синього неба. У вікні ліворуч від входу мерехтів тьмяний вогник.
— Я залишив там констебля, — сказав Бейнс, — постукаю у вікно.
Він перетнув газон і кілька разів неголосно постукав по склу. Крізь мутне скло я заледве розгледів чоловічка, котрий сидів на ослінчику перед каміном. Раптом він миттю схопився, і я почув переляканий зойк, що пролунав у кімнаті. Через кілька секунд двері відчинив білий, як крейда, полісмен, котрий важко дихав. Свічка мерехтіла в його тремтячих руках.
— У чому річ, Волтерзе? — різко спитав Бейнс.
Полісмен витер хустинкою чоло й полегшено зітхнув.
— Добре, що ви прийшли, сер. Вечір тягнувся нескінченно довго, а мої нерви виявилися не такими міцними, як я думав.
— Ваші нерви, Волтерзе? Оце вже не думав, що мені доведеться розмовляти про те, чи є у вас нерви.
— Розумієте, сер, цей будинок порожній, стоїть віддалік, та ще й ці моторошні предмети на кухні. Коли ви постукали у вікно, я подумав, що він прийшов знову.
— Хто прийшов знову?
— Чорт, сер, наскільки можу вважати. Він підходив до вікна.
— Хто підходив до вікна й коли?
— Години дві тому. Вже майже стемніло. Я сидів на кріслі й читав. Не знаю, що змусило мене підняти голову. За вікном виднілося обличчя, що витріщилося на мене крізь скло. Господи, сер, що це була за пика! Вона буде мені снитися ночами.
— Та заспокойтеся, Волтерзе. Хіба так має доповідати полісмен?
— Маєте рацію, сер, я все розумію, але був такий вражений, сер, марно це заперечувати. Обличчя не було чорним, сер, але й не було білим. Важко сказати, якого воно кольору. Може, такий відтінок вийде, якщо змішати глину з молоком. Тепер про його розміри: воно вдвічі більше за ваше, сер. Виглядало так: великі вирячені очі, що палають і ряд білих зубів, як у хижого звіра. Кажу вам, сер, я не міг навіть пальцем ворухнути, чи зітхнути, поки він не обернувся й не зник. Я вибіг із дому й оглянув чагарник, але там, слава богу, нікого не знайшов.
— Якби я не знав, що ви сумлінний працівник, Волтерзе, то після цього всього почав би дуже кепсько про вас думати. Якщо навіть це й був дідько власною персоною, констебль, котрий стоїть на посту, не може дякувати Богові за те, що не зміг його спіймати. Сподіваюся, що все це — не лише ваші галюцинації та розхитані нерви?
— Ну, це принаймні можна легко перевірити, — заявив Голмс, запалюючи свого кишенькового ліхтарика. — Отакої, — почав він свою доповідь, після того, як побіжно оглянув газон, — черевики, мушу вам сказати, п’ятдесятого розміру. Якщо конституція пропорційна, це, вочевидь, справжній велетень.
— І куди він подівся?
— Схоже, продерся крізь кущі та вийшов на дорогу.
— Що ж, — спохмурнів інспектор і задумався, — ким би він не був і чого б не хотів, у нас з вами є нагальніші справи. Зараз, містере Голмс, я, з вашого дозволу, покажу будинок.
У численних спальнях і вітальнях навіть при ретельному огляді нічого виявити не вдалося. Либонь, мешканці цього будинку привезли з собою дуже мало речей, а весь інтер’єр аж до найдрібніших речей належав фірмі, що була власником будинку. Виявили досить багато одягу з етикетками «Маркс і компанія, Верхній Голборн». Інспектор уже встиг сконтактуватися телеграфом із містером Марксом, але виявилося, що той нічого не знає про свого клієнта, крім того, що той справно за все платив. Серед особистої власності господаря було ще багато всіляких речей, у тому числі кілька люльок, книжки, дві з них іспанською, старовинний револьвер і гітара.