Маю сказати, що це була малоприємна перспектива. Старовинний будинок із його атмосферою насильства, дивними та зловісними мешканцями, у якому на нас чекали невідомі небезпеки, так само, як і той факт, що в очах закону ми будемо змушені поставити себе в незручне становище, — усе це охолоджувало мій запал. Однак у залізній логіці Голмса було щось, що робило неможливим спробу ухилитися від будь-якого з задуманих ним планів, якими небезпечними вони б не були. Адже ясно, що так і тільки так можна було знайти вихід із становища.
Я мовчки потиснув моєму колезі руку. Жереб був кинутий.
Однак нашому розслідуванню не довелося закінчитися такою ризикованою пригодою. Було близько п’ятої години, і вже починало сутеніти, коли в нашу кімнату увірвався збуджений чоловік.
— Вони поїхали, містере Голмс. Останнім потягом. Леді вдалося вирватися, і я довіз її сюди кебом.
— Дуже добре, Ворнере! — вигукнув Голмс, схопившись на ноги. — Прогалини заповнюються, Ватсоне!
У кебі сиділа жінка, напівпритомна від нервового виснаження. На її худому, змарнілому обличчі були помітні сліди нещодавніх переживань. Голова жінки безсило опустилася на груди, і коли вона підняла її та звернула на нас тьмяний погляд, я побачив чорні зіниці її сірих очей. Її задурманили опіумом.
— Я стояв на варті біля брами, як ви й наказали, містере Голмс, — почав свою розповідь наш помічник і колишній садівник. — Коли екіпаж виїхав із воріт, я подався за ним на станцію. Леді йшла так, як ходять сновиди, але коли вони спробували змусити її сісти в потяг, жінка прокинулася й вчинила опір. Вони запхали її до вагона, та леді таки примудрилася вибратися назад. Я прийшов їй на допомогу, посадив у кеб — і ось ми тут. Ніколи не забуду обличчя у вікні вагона, що витріщилось на мене, коли я її вів. Якби він міг, то вбив би мене, цей злий жовтолиций диявол.
Ми віднесли дівчину нагору, поклали на диван, і незабаром два горнятка міцної кави прояснили її свідомість, розвіявши дурман. Голмс викликав інспектора Бейнса та пояснив йому ситуацію.
— Що ж, сер, ви даєте мені саме ту інформацію, яка потрібна, — тепло сказав інспектор, потиснувши руку моєму приятелю. — Я із самого початку йшов тим самим слідом.
— Що?! Ви стежили за Гендерсоном?
— Знаєте, містере Голмс, коли ви навприсядки нишпорили в садочку у «Високих склепіннях», на одному з дерев там сидів я. Кумедно було дивитися на вас згори донизу. Тому ми з вами збирали докази наввипередки.
— Навіщо ж тоді ви заарештували мулата?
Бейнс усміхнувся.
— Я був певний, що Гендерсон, як він себе називає, відчуває, що опинився під підозрою, і тому зачаїться й нічого не робитиме, поки йому загрожує небезпека. Я навмисно заарештував іншу людину, щоб він вирішив, що ми дали йому спокій. Я знав, що він тепер захоче звідси втекти й дасть нам шанс дістатися до міс Барнет.
Голмс поклав руку на плече інспектора.
— Ви далеко просунетеся в службі. Бо маєте інтуїцію та природне чуття.
Бейнс аж почервонів від задоволення.
— Весь тиждень на станції чергував наш переодягнений співробітник. Він стежив за мешканцями «Високих склепінь», куди б вони не їздили. Однак він, либонь, розгубився, коли міс Барнет вдалося вирватися. На щастя, її підібрала ваша людина, і все скінчилося щасливо. Ми не можемо нікого заарештувати, поки вона не дасть свідчення, тому чим раніше вона це зробить, тим краще.
— Вона поступово очунює, — зауважив Голмс, поглянувши на гувернантку. — Але скажіть мені, Бейнсе, хто ж такий той Гендерсон?
— Гендерсон, — відповів інспектор, — це дон Мурільйо, котрого колись називали Тигром із Сан-Педро.
Тигр із Сан-Педро! Моя пам’ять, як спалах блискавки, миттю висвітлила всю історію життя цієї людини. Він був відомий як найбезсовісніший і найкровожерливіший із усіх, хто будь-коли правив у країні, яка претендує на те, щоб називатися цивілізованою. Дужий, безстрашний і енергійний, він упродовж десяти-дванадцяти років змушував усіх тремтіти перед ним і терпіти його огидні звички. Його ім’я вселяло жах у всій Центральній Америці. Потім все населення країни поголовно повстало проти нього. Але він був не менш хитрий, ніж жорстокий, і за перших ознак грози, що наближалася, перевіз усі свої скарби на корабель, команда якого складалася з відданих йому людей. Коли наступного дня повстанці взяли приступом палац, він виявився порожнім. Диктатор, двоє його дітей, секретар і всі цінності зникли. З того дня він щез невідомо куди, і чутки про те, що його десь бачили, часто служили темою для пліток у пресі.
— Атож, сер, дон Мурільйо, Тигр із Сан-Педро, — повторив інспектор. — Якщо ви розгорнете будь-який довідник, містере Голмс, то виявите, що барви прапора Сан-Педро — зелений і білий, ті ж, що й у записці. Він тепер називає себе Гендерсоном, але я простежив весь його маршрут, починаючи з Барселони, куди його судно причалило 1886 року, а далі до Мадрида, Рима, Парижа, перш ніж він потрапив сюди. Месники весь час йшли за ним по п’ятах, але лише зараз спробували до нього дістатися.