Ми вже перебували в плаванні більше двох тижнів. І ось одного вечора лікар спустився в трюм оглянути хворого арештанта й, поклавши руку на ліжко, намацав пістолі. Якби він не відреагував, то ми б програли справу, але медик занервував і скрикнув від неабиякого подиву. Хворий зрозумів, що медик про все здогадався, і накинувся на нього. Тривогу той здійняти не встиг — бранець затулив йому рота та прив’язав до ліжка. Спускаючись до нас, він відчинив двері, що вели на палубу, і ми всі кинулися туди. Застрелили двох вартових, а також капрала, котрий вибіг подивитися, у чому річ. Біля дверей кают-компанії стояли два солдати, але їхні мушкети, мабуть, не були заряджені, бо вони в нас жодного разу так і не вистрелили, а поки вовтузилися з багнетами, ми їх убили. Потім ми побігли до каюти капітана, але коли відчинили двері, звідти пролунав постріл. Капітан сидів за столом, опустивши голову на мапу Атлантичного океану, а поруч стояв священик із задимленим пістолем у руці. Двох помічників капітана схопила команда. Здавалося, усе було скінчено.
Усі ми скупчилися в кают-компанії, що містилася поряд із каютою капітана, розсілися на канапах і загомоніли всі одразу — хміль свободи вдарив нам у голову. У каюті стояли скрині, і фальшивий священик Вілсон дістав із однієї дюжину пляшок темного хересу. Ми відбили горлянки в пляшок, розлили вино по келихах і тільки встигли поставити їх на стіл, як пролунав тріскіт рушничних пострілів і кают-компанія заповнилася таким густим димом, що навіть столу було не видно. Коли ж дим розсіявся, то ми побачили бойовисько. Вілсон і ще восьмеро людей валялися на підлозі один на одному, а на столі кров змішалася з хересом. Спогад про це досі мене жахає. Ми були такі перелякані, що, мабуть, не змогли б чинити опір, якби не Прендерґаст. Схиливши голову, як бик, він кинувся до дверей разом із усіма, хто залишився живий. Висипавши назовні, ми побачили лейтенанта та десятьох солдатів. У кают-компанії над столом був відкинутий люк, і вони стріляли в нас через цей отвір.
Однак перш ніж вони встигли перезарядити рушниці, ми кинулися на них. Вони героїчно чинили опір, але в нас було чисельна перевага, і вже за п’ять хвилин усьому настав край. Господи! Чи відбувалася ще така різня на якомусь іншому кораблі? Прендерґаст, немов розлючений демон, хапав солдатів, як малих дітей, і, як живих, так і мертвих, жбурляв за борт. Один важко поранений сержант довго тримався на воді, поки хтось зі співчуття не вистрелив йому в голову. Коли сутичка закінчилася, з наших ворогів залишилися живими лише вартові, помічники капітана та лікар.
Сутичка закінчилася, але після неї вибухнули чвари. Усі ми були раді відвойованій свободі, але декому не хотілося брати гріх на душу. Одна річ — бій із озброєними людьми, і зовсім інша — вбивство беззбройних. Восьмеро людей — п’ятеро в’язнів і три моряки — заявили, що вони не схвалюють убивства. Але на Прендерґаста та його прихильників це враження не справило. Він заявив, що ми змушені на це зважитися, бо це єдиний вихід, адже свідків залишати не можна. Усе це ледь не призвело до того, що й ми розділили б долю арештантів, але потім Прендерґаст усе ж запропонував усім, хто бажає, сісти в шлюпку. Ми погодилися, бо не поділяли його кровожерливісті, до того ж остерігалися, що справа може обернутися зовсім зле для кожного нас. Нам видали по робі й на всіх — діжку води, діжку солонини, діжку сухарів та компас. Прендерґаст кинув у шлюпку мапу та крикнув на прощання, що ми — жертви кораблетрощі, що наш корабель затонув під 15° північної широти і 25° західної довготи. І перерубав фалінь.
Тепер, мій милий сину, я підходжу до найдивовижнішої частини моєї розповіді. Під час бою «Ґлорія Скотт» стояла носом до вітру. Як тільки ми сіли в шлюпку, корабель змінив курс і почав повільно віддалятися. З північного сходу дув легкий вітерець, наш човен то підіймався, то опускався на хвилях. Еванс і я, як найдосвідченіші, сиділи над мапою, намагаючись визначити, де ми опинилися, як вибрати, до якого берега краще причалити. Завдання виявилося аж ніяк не легке: на півночі, за п’ятсот миль від нас, розташувалися острови Зеленого Мису, а на сході, приблизно миль за сімсот, — берег Африки. Зрештою, оскільки вітер дув із півдня, ми вибрали Сьєрра-Леоне та попливли туди. «Ґлорія Скотт» була тоді вже настільки далеко, що по правому борту видно було лише її щогли. Раптом над кораблем здійнялася густа чорна хмара диму, схожа на якесь жахливе дерево. За кілька хвилин пролунав вибух, а коли дим розсіявся, «Ґлорія Скотт» зникла. Ми негайно ж спрямували шлюпку туди, де над водою все ще здіймався легкий туман, ніби виказуючи місце катастрофи.