Пливли ми нестерпно довго, і спершу здалося, що вже запізно, що нікого не вдасться врятувати. Розбитий човен, маса плетених кошиків та уламки хилиталися на хвилях, виказуючи місце, де корабель пішов на дно, але людей видно не було, і ми, втративши надію, хотіли було повернути назад, аж раптом почувся зойк: «Рятуйте!» Ми побачили вдалечині дошку, а на ній людину. Це був молодий матрос Гадсон. Коли ми затягли його в шлюпку, він був до того змучений і весь вкритий опіками, що ми нічого не змогли в нього дізнатися.
Уранці він розповів, що, як тільки ми відпливли, Прендерґаст і його зграя взялися до екзекуції над п’ятьма уцілілими після бою: двох вартових вони розстріляли та кинули за борт, не уникнув цієї долі й третій помічник капітана. Прендерґаст власноруч перерізав горлянку нещасному лікарю. Лише перший помічник капітана, мужній і хоробрий чоловік, не дав себе вбити. Коли він побачив, що розбійник із закривавленим ножем у руці прямує до нього, він скинув кайдани, які йому вдалося послабити, і побіг на корму.
Близько десяти заколотників, озброєних пістолетами, кинулися за ним і побачили, що той стоїть поруч із відчиненою пороховою діжкою, а в руці тримає коробок сірників. На кораблі перебувало майже сто осіб, і він присягнув, що якщо лише до нього пальцем торкнуться, усі до одного злетять у повітря. І в цю мить стався вибух. Гадсон вважав, що вибух найімовірніше викликала випадкова куля, випущена кимось із бранців, а не сірник помічника капітана. Хоч би як, «Ґлорії Скотт» та наброду, що захопив її, настав кінець.
Ось, мій любий, і вся коротка історія цього страшного злочину, до якого я був причетний. Наступного дня нас підібрав бриг «Готспур», що йшов до Австралії. Капітана неважко було переконати в тому, що ми врятувалися із затонулого пасажирського корабля. В Адміралтействі транспортне судно «Ґлорія Скотт» визнали зниклим безвісти, його справжня доля так і залишилася невідомою. «Готспур» щасливо доправив нас до Сіднея. Ми з Евансом змінили прізвища та подалися на копальні. Там нам обом легко було загубитися в тому строкатому середовищі, що нас оточувало.
Немає потреби розказувати більше. Ми розбагатіли, багато подорожували, а коли повернулися до Англії як багаті колоністи, то придбали маєтки. Понад двадцять років ми мирно й успішно жили та сподівалися, що наше минуле забуте навіки. Можеш собі уявити мій стан, коли в моряку, котрий причвалав до нас, я впізнав чоловіка, підібраного тоді в морі! Якимось чином він розшукав мене та Беддоуза й вирішив нас шантажувати. Тепер здогадуєшся, чому я намагався зберегти з ним мирні стосунки, і частково зрозумієш мій жах, який ще більше посилився після того, як він, погрожуючи мені, вирушив до іншої жертви».
Під цим нерозбірливо, тремтячою рукою було дописано: «Беддоуз написав мені шифром, що Гадсон розповів усе. Боже милосердний, спаси нас!»
Ось що я прочитав тієї ночі Тревору-синові. На мою думку, Ватсоне, ця історія сповнена драматизму. Мій приятель був убитий горем. Він подався на чайні плантації до Тераї і там, як я чув, досяг успіхів. Що стосується моряка й містера Беддоуза, то з дня отримання застережливого листа ні про того, ні про іншого не було ні слуху ні духу. Обоє зникли без сліду. У поліцію жодних позовів не надходило, отже, Беддоуз помилився, вважаючи, що погрозу виконають. Хтось ніби навіть бачив Гадсона мигцем. На підставі цього поліція вирішила, що він убив Беддоуза й зник. Я ж гадаю, що все вийшло якраз навпаки: Беддоуз, доведений до відчаю, вважаючи, що все відкрилося, розрахувався нарешті з Гадсоном і зник, не забувши прихопити з собою гарненьку суму грошей. Ось такі факти, лікарю, і якщо вони колись знадобляться вам для поповнення вашої колекції, то я з радістю дозволю вам ними порядкувати.