— А я… тільки віднедавна, отче, став Василієм. Змалечку мене називали Гордятою.
Нестор дивився поверх його голови. Ані крихти подиву ув його очах.
— Мати моя — Гайка Претичева. Десь загинула. І баба Ніга загинула…
Нестор мовчав. Його жовтаве, зморшкувате, немовби воскове лице застигло. І ніхто у світі не міг здогадатись, що перед очима старця враз зринув, ніби з туману, теплий весняний день. Яскравінь Сонця-Ярила. Весняний вітер, що куйовдить русяве волосся бороди старого кремезного Гюряти. Вій широко ступає по заволоченій ріллі, а поряд з ним пірнають у теплу рахманну землю ноги Наслава. В обох через плечі звисають полотняні торби із зерном. Набирають їх у жмені й широко, з усього плеча, розсівають по ниві…
— лине за зеленими горбами дзвінкий дівочий переспів.
— тріпотить-дзвенить у повітрі жайворонковий голос Гайки Претичевої.
І він, Наслав… Коли ж се було? Гай-гай! Півстоліття вже минуло… І Наслав був схожий на отсього Гордяту… Іще видобував щось із глибини нам'яті своєї Нестор. Напружував думку, зводив докупи сиві брови. Але вже не міг зродити іншого спомину. Перед його очима все йшли та йшли по ріллі сівачі, розсівали своїми жменями золоте зерно…
Враз стрепенувся. Гордята пильно дивився на нього, чекав якихось важливих слів за своє сокровенне визнання.
— Пам'ятай їх, сину… — перехрестився Нестор і загасив сивими повіками спомин ув очах. Тільки й того.
Гордята зітхнув. Він і так пам'ятає! І чим далі жив, тим більше чомусь згадував. Сиву голову баби Ніги. І ніжний материн голос… Але замість обличчя матері бачив тепер все частіше смагляве лице золотоокої дівчини Рути… Вона колихала на руках дитя й виспівувала маминим голосом:
— Кажуть люди, отче, що матір мою згубив воєвода Янь. Упіймав у лісі її з ватагою татей.
— У лісі? — чомусь здивувався чернець.
— Вони, кажуть, палили боярські погости.
— Боярські? — ще більше здивувався Нестор. — І вітець не простив?
— Не вітець він мені. Мій вітець Нерадець.
— Нерадець… — одними губами прошепотів старець.
Гордята тріпнув русявим чубом, ніби струсив із себе залишки думок від розмови. Йому вже час повертатися назад. Мономах чекає на нього у Городці.
— Піду вже, — зітхнувши, мовив до Нестора Гордята. — Ще у град сходжу. Доки здумають ченці своє слово остаточне, попитаю у чорних людей, у киян.
— Іди, та не барися. Маєш іще свій літопис розпочати.
— То вже як вийде! — відмахнувся Гордята і зник за дверима келії.
Ішов до Києва давно відомою стежкою. Через круті яри і лісисті кручі, через долину річки Хрещатицької, що тихо дзюркотіла під тонкими, прозорими крижинами на дні розлогого яру, через Перевісище. Підійшов до Лядських воріт. Постукав. Ворота були міцно зачинені — князь і київські бояри боялися Мономахового зухвальства. Осторожники пропускали у ворота окремих мішців, повози і верхівців лише після того, як прискіпливо оглядали їх. Обмацували усе: клумаки, пазухи, кістки… Гордята подумки брутально лаявся, доки його крутили цупкі кістляві руки привратної сторожі. Коли нарешті випустили, спочатку подався було на Гору, у бік княжих палат.
Але раптом щось пригадав. Жахнувся згаданого. Насунув на очі свою смушеву шапку, тугіше затягнув пояс поверх кожуха. І попрямував до Боричевого узвозу. Туди, де починався гончарний кінець Подолу. Де жив, трудився, стогнав, веселився, народжувався й помирав чорний люд древнього Києва-града — в отсих ось то низьких, то високих домівках, складених із зрубів соснових, з високими порогами, з великими печами всередині — в отсих виплетених із лози і обмазаних зверху глиною хижах. В добрих обійстях у таких мазанках жила худобина, а нині вже й люди знайшли собі там прихисток. Бідність нерозбірлива: загнала туди старців і дітей, мужів статечних і жон ґречних.
Із глиняних бовдурів струмували тоненькі цівки пахучих димів. Ранні холоди приніс із собою місяць листопад. Шурхоче під ногами висушене заморозками листя. Підсліпувато світить крізь сизий холодний серпанок низьке осіннє сонце, що котиться вже над Почайною, лаштуючись сховатись за важкі сині хмари на овиді. Безлюдна вулиця. Лише вухо Гордятине вловлює приглушений перестук молотків об залізо чи жихкання мантачки об коси… Еге, кияни не сидять склавши руки, кияни готуються до бойовища. Чого ж хочуть вони — вигнати Святополка чи не пустити Мономаха?
Гордяті потрібно сіє збагнути.
Збивши шапку на потилицю, завернув до хати дядька Бестужа. Сиротинно притулилась вона до оголеного осінню підніжжя гори. Білими свічами постали довкола неї безлисті осики, розгойдані, розхристані вітрами клени та берестки. Лише верби уздовж тину звісили до землі золотисте віття й не струшували із себе листу, так і засинали під холодними вітрами. Морозець прибив те листя сивизною, скрутив його в рурочки, а відірвати від гілля не зміг. Може, верби так чіпко тримали його, бо чекали дива, чекали сонця й тепла, щоб оживити той золотий свій убір, щоб знову його визеленити і по-весняному молодо глянути на світ. Як та стара жінка, досягши зрілої осені своєї, мріє відродити себе краденим у нещедрого осіннього сонця теплом і короткоплинним щастям. Розм'якне, розтане душею, повірить у свою повернену весну, що посміхнулася їй серед холодів і туманів, аж тут — гульк! — цюкне морозець серед ночі, дмухне крижінню вітер колючий — зів'яне, скрутиться у чорний обмерзлий лист надія. І стоїть вона, зчорніла від печалі й омани, якій зумисне піддалася. Як оте деревце на розпутті холодних вітрів, і осінніх дощів, і снігів…
Хряпнули двері хатини. Гордята спинився. Хтось вийшов на подвір'я. То старий сивий Бестуж. Стежиною до комори пройшов, горблячись і човгаючи постолами. До когось загомонів — не розібрати. У відповідь йому обізвався жіночий голос. Мілея? Здається, її мелодійно-медовий голосок. Яко дзвіночок. Гордятині коги самі запрошкували на нього. Враз опинившись коло комори, Гордята крізь розчинені двері побачив довгі полиці, заставлені червонобокими, уже випаленими в печах горшками, глеками, макітрами, лагвицями… Пукаті, довгошиї, вухасті й безвухі, з вінчиками-коронами й без них… Заворожено дивляться на Гордяту: одні наче присідають від радості й веселого осміху на червоних щоках, інші витягують шиї, розчепірили вуха — ну й чудасія! — їхній рукотворець, Гордята, об'явився!..
— Гей, це ти прийшов? — чує невпевнений голос. Ніби обізвався отой широкобокий величезний горщик. Але в цей час до Гордяти підійшов, не розгинаючись у череслах, старий Бестуж.
Приязно світиться його покраяне глибокими зморшками лице.
— Я… — відгукнувся сполохано Гордята. Бо в цю мить угледів Мілею. Вона сиділа на широкому ослоні коло дверей і суровою ниткою, що тяглася за величезною голкою, пришивала підошву.
Гордята заціпенів. Аж зсудомило в горлі. Очам своїм не вірив, що бачить свою гончарівну, колись таку рум'янолицю, із веселими, звабними оченятами жону, яка вміла так мило копилити припухлі вуста… Перед ним сиділа загорнута в старий, обшарпаний одяг змарніла жона. Бліда, аж синювата шкіра її обличчя зібгалась в обвислих капшуках попід очима, на щоках, особливо ж над верхньою губою. Замість вогненного зблиску і бадьористої іскрини в Мілеїних очах тліло щось байдуже, лінькувате, відчужене, ніби вони були мертві.
Гордята тільки здивувався. Але в душі його не ворухнулися ні жаль, ні співчуття. Не спалахнула навіть миттєва радість. Серце оглухло. Дивився на Мілею — й хоча б злість колихнулась у ньому! Адже стільки довелося йому перемучитися через її легковажність… Тепер перед ним сиділа вже не його жона, над якою він колись тремтів і страждав, а чужа молодиця. Три роки блукань вивітрили з нього пекучі образи і ніби спопелили йому душу. Гордята не міг знайти для Мілеї ніяких слів. Обернувся й рушив назад. Його наздогнав її