— Маєш у своєму тілі руську кров, то хочеш перемоги русичам!
Але Урусоба не вмів виправдуватись у тому, у чому не був винен. Коли те було! Він уже й не пам'ятав її… Белдюзь же хотів стати першим ханом Ітларевої орди, то й просторікував:
— Ми не боїмося русичів. Ми їх переб'ємо тут, а потім — підемо в їхню землю, як отці наші ходили, і поберемо їхні гради! Полон великий візьмемо і продамо купцям таврійським та ромейським. Давно вже канючать і золотом бряжчать! Русичів ніхто від нас не захистить! — Белдюзь ткнув пальцем у груди Алтунопи. — Іди з тихістю у стан русичів і вбий Мономаха. А ми іних перехопимо.
Табір русичів стояв за Сутінню. Слав'ята з тривогою поглядав у бік половецького стану — сольби для миру не було. Урусоба не виправдав його сподівань. Урусоба!.. Кревний брат його. Коли ж немає сольби про мир, то бути війні. Слав'ята знав, що молоді хани не дрімають, певно, послали свої загони в обхід і вичікують, коли притомлені русичі заснуть, щоб увірватися в табір. Він узяв із собою кількох верхівців.
— Підемо у сторожу, — коротко мовив до Мономаха. Той знав, для чого так робить його вірний дружинник. Люди, що виросли в степу, розуміли один одного з єдиного слова.
Мономах відрядив іще кілька загонів уздовж Сутені. Хтозна, звідки чекати напасті. А скоро ніч. Прохолодна квітнева ніч літа 1103-го від народження Христа і 6611-го від сотворення світу. Його вої втомлені довгим переходом. Міцно спатимуть при вогнищах.
Слав'ята зірко вдивлявся в обрій, доки ще дніло. А коли дощова сутінь густо заткала землю, зупинив свій загін. Сторожко вслухався у гуки й шепіт ночі. І гнав думу за думою. Братами були вони — Слав'ята й Урусоба. Однієї матері діти. Але один став половчином, а другий — русичем. Кому із них доля уготовила майбутнє? Зустріч на Сутені покаже. Може, сьогодні йому судилося лягти кістьми у цьому полі половецькому. Може, він поспішає на зустріч зі своєю смертю. Як отой зірваний бурею з дуба листочок кружляє над тим місцем, де має впасти.
За довгі літа свого поневіряння на Русі Слав'ята так і не знайшов собі щастя. Не став ні можновладцем, як Нерадець, ні вітцем дітей своїх, як Борис, не пустив кореня у землю, яка прийняла й пригріла його.
Слав'ята сподівався, що Рута, втікши з полону, повернеться до материної хати. Через те, як тільки перейшли Дніпро, сам подався до Мономаха. Навесні приїхав до старої Любини, але Рути там не було. Поставив нову хату край дороги. Удвох виглядали Руту, доки не збагнули, що вона не повернеться. Любина тоді сказала йому:
— Не жди нашої Рути. Одружуйся, сину, з другою. Так судилося тобі. І мені…
Слав'ята затято мовчав. Тільки гнівом повнилися його темні очі, а руки трощили все, що до них потрапляло. Прожив у дворі Любини два літа. А потім вивів коня із стайні, скочив у сідло і вимчав на дорогу. Його кликав Степ…
Мономах доброзичливо прийняв старого свого воїна в дружину. Уже дав йому сотню нових ратників, наставив старшим дружинником. Слав'ята тепер мав власного коня, власний меч, князівськими ковачами викувану власну кольчугу. І мав землі власні — за Сулою, де кочували орди половецькі. Скільки хотів, мав тої землі — князь переяславський Володимир Мономах щедро дарував йому… Мечами руськими орали ратники-вої, ребрами волочили, головами буйними та кістьми білими засівали ту його землю… Та смерть чигала й на нього. Щоправда, кістлява Морана поки що побоювалась його. Берегла, може, для того, щоб ось такої весняної ночі під теплим благовісним дощем він іще раз порятував свою Русь, свого князя, а може, й своє загублене щастя…
Хан Алтунопа звелів перейти Сутень за півночі ходи до стану русичів. Щоб на світанні налетіти на них чорною зграєю.
Слав'ята того не знав. Поволі й сторожко ішов зі своїми верхівцями понад берегом. Нічого не видно було цієї беззоряної весняної ночі. Лише шумів дощ і глухо гупали копита об розгаслу від дощу землю. Зате добре було чути рівний плескіт хвиль. І раптом цей плескіт став іншим. У річці хтось хуркав, хтось розгрібав воду, бурунив хвилі. Чулися неясні, тихі оклики. Переправа! Та це ж половці переправляються на бік русичів!
Навчені вої Слав'яти вмить охопили широким бугом місце переправи. Половчини вибиралися з ріки й довго брьохались на березі. Як тільки вони відвели коней од води, в ту ж мить потрапили під точні удари двосічного руського меча. Алтунопа, що вибрався на берег останнім, став кликати своїх родаків. Бачив перед собою верхівців, що мовчки підступали до нього. Усе збагнув лише тоді, як відчув смертельний удар в груди…
Коли Слав'ята кинув голову хана Алтунопи під ноги Мономаху, той лагідно мовив:
— Відпочинь, Слав'ято. Скоро утрениця…
Слав'яті здалося, що він устиг лиш на хвилю скліпити очі й провалитись у солодку знемогу. Хтось уже торсав його за плечі. Ще не розтулив повік, а чутливе вухо уже вловило стривожений гомін, іржання й тупіт коней… Розмежив повіки, оглянувся довкола — в передсвітанковій теміні неба уже висіялись зорі, табір воїв метушився, сідлав коней, шикувався в шереги. Щільним заслоном, один за одним, поволі рушали уздовж Сутені. Лісом списів ощетинились перші ряди. Прорізували глуху темряву, несли на гострих списах своє життя і свою смерть.
Перебрались на другий берег Сутені. Орда хана Урусоби і Белдюзя вмить ожила. Степовики спали на конях, якась мить — і вони вже готові до бою. Перші ряди русичів, поклавши списи на коліна, взяли до рук луки. Наструнили тятиви стрілами й водночас пустили їх у половців. За першим рядом так само зробив другий, третій, четвертий. Ординці безладно метушились. Безладно, поодиноко летіли їхні стріли на щільну стіну руських верхівців…
Перші ряди половців потиснулись назад, змішавши інших. Що там? Яка сила русичів? Заднім не видно. Передні тиснуть на них.
І враз пролунав гучний, такий знайомий руським воям голос Мономаха:
— На списи-и! За землю руську!
Вмить відлетіли за плечі луки і наїжачені списами шереги руських воїв уже мчали на ординців. Перші ряди зчепились врукопашну. Тріщать деревка списів. Дзвенять мечі. Але задні ряди половецького стану уже неслися пріч… Передні, огледівшись, кинулись за ними!..
Попереду половчинів бігли хани усіх родів. Тремтіли хвости їхніх бунчуків. З-під прибережних чагарів вихоплювались загони руських воїв, переймали втікачів. Пізніше літописець записав: «І вбили тут у бою двадцять ханів: Урусобу, Кчия, Арсланопу, Китанопу, Кумана, Асупа… і прочих…»
Белдюзь же потрапив до Святополкових воєвод. Київський князь сказав:
— Хай Мономах вирішує його долю… — Голос його тремтів від запалу бою. Він ще не вірив, що так швидко все скінчилось, бо небо лише прояснилось і сонце обіддям свого кола викотилось з-за обрію.
Белдюзь низько кланявся переяславському князеві Мономаху, улесливо заглядаючи в очі, благав:
— О великий Мономах!.. Не погуби!..
Слав'ята, який щойно бачив на баралищі мертве тіло Урусоби, суворо дивився на бранця, перекладав Мономахові ханове белькотіння…
— Чому не поклали своїх бунчуків перед русичами? Пощо чините розор нашій землі?.. — грізно допитував Мономах.
— Згубив себе… згубив! — дряпав собі обличчя хан Белдюзь. — Не послухався мудрих слів… Князю! — Упав на коліна. — Візьми усе злото моє і срібло! Ромеї і хозари-таврійці дали мені два міхи золота — за бранців, яких мали продати їм на Сутені… Візьми їх! Візьми собі все — даруй мені життя… Бери усі вежі, усі табуни, усіх жон…
— Мир землі руській треба. А ти не навчив рід свій, братів і синів своїх тримати з Руссю мир. Переступив клятву. Проливав руську кров. Да буде кров твоя на голові твоїй!..
Слав'ята схопив Белдюзя за комір шкіряного чапана і поволік до Сутені…
Наступного дня русичі повертали назад. Поперед себе гнали велетенські стада корів, табуни коней, отари овець, котили повози із половецькими вежами, зі скарбом і челяддю…
Володимиру Мономаху степові орли клекотали славу…