Ще вдень на гостиний двір, де зупинились галицькі гості із валкою солі, прибули князеві мечники на чолі із соцькими і ємцями. Вони передали галицьким купцям волю князя Святополка: сплатити правіж за право продавати сіль у Києві в двісті гривен срібла. Галичани обурились. Не бувало ще такого здирства за сіль! Куди б не привозили вони свій товар, скрізь стрічають їх з радістю великою, пільги дають, навіть торгового мита не правлять або беруть щонайменше, аби привабити їх. Без солі ні бідному, ні багатому не обійтись! А тут! Ні, вони поїдуть далі, в інші міста, де їх радо зустрінуть і не будуть упосліджувати й обдирати. Поїдуть у землю чернігівську, новгород-сіверську, полоцьку, суздальську…
Галичани зібралися запрягати воли у свої хури. Але в цей мент де не взялися купці із слободи. Галичани збираються кудись їхати? Як же далеко надумали забитися! Багато днів дороги… А в лісах — довкола таті розбійничають, ватагами нападають. І проскупії дрібні, збіглі смерди або розорені половцями злидарі… Київські купчини пропонують галичанам інше — продати їм усю ту сіль, дадуть їм п'ятдесят гривен срібла на круг. І вертайте собі додому!.. За цей час іще кудись можна приготуватись в дорогу…
Галицькі гості чухали потилиці. Вигода є, але ж — мала! Небагато, зовсім мізерно дають їм срібла, кляті київські перекупники! За цю сіль вони візьмуть вдесятеро більше, як тільки галичани від'їдуть за п'ять поприщ від валів Києва. Але ж і забиратися далеко справді небезпечно!.. Та й харчів не набрали на дальню дорогу, і худобі корму не припасли… Охорону валки треба побільшувати — наймати осторожників… І так не так, і по-другому не виходить. Тож хай дають більше гривен!..
Галицькі купці торгувалися. Київські не набавляли ціну… Соцькі і ємці стояли озброєні на дворі й чекали сплати правежу…
Чорний люд на торговищі не розходився по домівках. Коли галичани піддадуться на умови київських перекупників, знову у Києві настане лихо, бо крамарі за ту сіль здиратимуть з простолюдина три шкури. Бїдному чоловікові можна прожити без меду, без м'яса, без сала, а от без солі — ніяк! Ні тобі юшки, ні тобі зелені якої не з'їсти. А риба, а м'ясо, а сало — без солі все псується, гине… Наступає літо, спека. Люди почнуть хворіти, надто ж діти!
Кияни товклися до півночі попід огорожею гостиного двору. Хтось із соцьких чи ємців кинув слово у натовп, хтось друге… І вже весь торг знав, що то князь Святополк наказом своїм цей розор учинив.
Ранком наступного дня на святій Софії бомкнув вічевий дзвін. Київська чернь жадала. притягти до відповіді князя Святополка. Юрмища злютованого люду здіймали над собою вузлуваті кулаки, декотрі вихоплювали з-за паска ножі, а декотрі тягли жердини. Вічевий дзвін хитав прозоре весняне повітря. В голубіні неба промінився ранок 17 квітня 1113 року…
Отець Нестор знову поспішав на Княжу гору, щоб замінити ігумена Феоктиста, який просидів над Свяполком усю ніч. Несторове серце тіпалося в тривозі. Він ще вчора знав, що в Києві піднімається бунт. Вічевий дзвін скликав чернь з усіх слобід околишніх, з усіх рукомесних кінців… Що буде, коли помре Святополк?
Важко піднімався Нестор від Лядських воріт. Важкі думи гнітили серце… Та й він уже скоро перестане топтати оцю стежку по київських кручах. Безсилля в тілі, кволість у руках… Перестарався у великий піст. Уже п'ятий тиждень минув після святого воскресіння, а сили його щось не відроджуються… Це вже, знає, не минеться. Шкода, що поховають його у могилі без книг, без калини…
Поганська душа, бач, обізвалась і в ньому, а він гадав, що витруїв її новою вірою своєю і святими премудростями.
Прости його, господи!.. Видати, глибоке коріння пустили боги пращурів у душу слов'янську… Десятиліттями, століттями викорчовуєш його звідти… А може, й не треба? Може, в цьому сила і міць людини, яка береже в собі своє коріння? Яка пам'ятає рід свій?.. Прости його, боже, за ці розмисли гріховні, але тепер, на схилі свого життя, він не вважає старожитні звичаї свого народу єрессю. Нова віра вживається у них, поєднується, вбирає у себе життєдайні джерела могуті слов'янського духу.
— Бом-м… бом-м… — знову б'є вічевий дзвін на Київській Софії. Що там? Він повагом піднімався Михайлівською вулицею до валів Володимира, його обганяли десятки людей. Наопашки — свити, кожухи, в руках шапки… Бігли на поклик віча.
Коли нарешті опинився на Софійському майдані, ледве не охнув од подиву. Товпища людей запрудили площу, галасували, колотилися, ошаліло розмахували руками. Кожен намагався пробратися ближче до Софії. Там, на дошках помосту, в щільному кільці людей, лежав чоловік. Розстебнута брудна свита. Розмотані постоли. Розплющені сірі очі німо дивилися в синь неба. Жовте, затвердле лице застигло в болісному молінні…
— Пустіть до нього ченця… Іди, отче, помолися за душу праведну…
Нестор підійшов до небіжчика. Зняв із шиї хрест, почав творити молитву за упокій душі.
Несподівано здригнувся: на шиї покійника був затягнутий зашморг із сириці. Нестор обвів поглядом принишклих людей.
— Хто він?
— Відбили у двораків слобідських… Тягли його до Сімхі… А він і помер…
— Та це ж Брайко! Гончар подільський!.. Люди! Це син старого Бестужа! — враз закричав на всі боки молодий парубійко, що могутнім плечем розкидав поперед себе натовп. — Він обельний холоп хозарина Мара Сімхі…
— Нині з усіма кровопивцями поквитаємось! — загорланив біля Нестора обшарпаний босоногий киянин і чомусь лиховісно зиркнув на чорноризця. Нестор опустив очі. Треба швидше забиратися звідси… Розлютована чернь сліпа — не помилує нікого…
— А женіть-но від себе лакуз князевих — чорноризців! Хай згинуть усі із своїм Чорнобогом! Де білі волхви? Волхви — наші заступники!.. Вони повернуть правду!..
— Геть кровопивців! Геть Святополка й Путяту!.. Гнів Перуна да спопелить їх.
— Геть купчин-резоїмців! Гнів Перуна на них! Кияни! Допоки терпіння наше?..
— Поб'ємо лихварів!.. Геть резоїмців!
— Солі!.. Дайте людям солі!..
— А підемо-но до Путяти. Поберемо коней і волів! То все наше добро! Потрусимо скрині у тисяцького! Чи багато срібла дали йому лихварі слобідські?
Натовп заревів:
— До Путяти!.. До Путяти!.. Хто з нами?..
Частина натовпу посунула у бік Десятинної.
— А що стоїмо, кияни? На купецьку слободу треба іти! Вивільнимо холопів! Купчини їх у Тьмуторокань продали! Он один із шворкою на шиї лежить!..
— Удушили! Лихварі душать нас! Бий!..
Кілька дужих рук підхопили тіло Брайка й високо піднесли над головами. Велетенське юрмище повернуло до Жидівських воріт.
— Смерть за смерть! Кров за кров!.. По закону «Руської правди»!..
— Розор за розор!.. Око за око!..
Вічевий дзвін, що хитав повітря, раптом замовк, ніби захлинувся людською ненавистю. В цю мить на поміст, де недавно лежав мертвий Брайко, піднявся печерський архімандрит Феоктист. Поряд з ним стало кілька бояр. Вони були простоволосі, похнюплені.
Угледівши на вічевому помості київських можних мужів, натовп зупинився. Люди стояли плече в плече, так затиснули Нестора, що він не міг і поворухнутись. Гомін площі стихав. Отець Феоктист щось говорив, але його кволого голосу не було чути. Та скоро новина хвилею покотилася по площі: помер князь Святополк!
— Хто сяде в Києві? Кого кликати будемо?
— Кого ж — Мономаха!
— А Степ половецький хто триматиме?
— Мономаха! Хай би утнув руки багатичам і лихварям!
— Мономаха!.. Волимо Мономаха! Хай сідає на стіл свого діда Ярослава і отця Всеволода…
Нестор пручався, намагався висковзнути із цього людського товпища, яке так одностайно уміє любити й ненавидіти. І завжди справедливо.
Кияни, які громили двори багатичів, жадали покликати Мономаха. А що мовлять київські можці, котрі стоять біля Феоктиста? Напружував зір, але надто далеко відкинуло його людською хвилею від помосту, нічого не узрів. Перед ним хиталось море голів… Новина за новиною нахлинала на нього. Князь помер на світанні… Путята й Поток послали на Волинь за старшим Святополчичем — Ярославом… Київські бояри і Феоктист не хотіли Святополчичевого сина… Ще вранці послали до Переяслава. Кличуть Мономаха у Київ…