Нарешті самі просять гордого Мономаха. Чи ж прийде? Певно ж, не забув кривди. Коли жадав сісти у Києві, його не пустили. Скільки літ довелося чекати! Постарів уже, далебі, шістдесят літ має вже.
Нескоро Нестор дістався до княжої гридниці. Вона вже була вщерть заповнена людьми. Обличчя в усіх заклопотані, стурбовані — не від смутку за померлим князем. Найбільше непокоїло їх те, що у граді Києві бушував м'ятеж. Уже побіг до свого двору тисяцький Путята з мечниками. Кажуть, ворохобники запалили з усіх кінців його терем… Помчав зі своїми туровцями і боярин Поток рятувати власне добро… Поряд із княжим двором горів двір померлого недавно Яня Вишатича. Чернь трощила купецькі ларі на подільському торжищі, на Бабиному торжку. Громила гостині двори, Напала на валку возів із сіллю галицьких купців. Під вечір спалахнула слобода. Бунтарі вирвали із рук тьмутороканських і ромейських купчинів кілька десятків холопів, яких лихварі тримали до того в ямах, а тепер збували за срібло. Кровопивців-лихварів кидали у вогонь або вішали на гілляках… Згорів і опасистий Мар Сімхі, убивця подільського гончаря Брайка…
Про похорон князя усі ніби забули. Бояри сиділи в мурованій гридниці й злякано прислухались до гомону київських вулиць. Які вісті вони іще принесуть? Хоча б швидше прийшов Мономах! Він єдиний, хто може владною рукою втихомирити м'ятежний Київ! Інакше усім їм метелятися на воривках… Неминуче…
Лиш на третій день прибігли гінці від Мономаха разом із довіреним боярином Ратибором.
— Відмовився! — єдине слово упало на голови наче обух.
Мономах відмовився? Від Києва? Від них? Це — неймовірно!.. Та він за Київ ладен був проливати братню кров!..
— Ратиборе, що мовчиш?
— Відмовився, — підтвердив боярин. — Князь Володимир
Всеволодович велів дякувати за честь. Але він не хоче переступати закону землі Руської і заповіді діда свого Ярослава: кожен хай володіє вотчиною своєю, а київський стіл має перейти Святополчичу…
Першим упав на коліна тисяцький Путята — двір його дощенту був пограбований і спалений. За ним бухнули на підлогу інші бояри.
— Благаємо!.. Київ загине від бунту! Київ горить!.. Палає земля! Гине багатство!.. Боярине, передай наше слово Володимиру Всеволодовичу: хощемо мати його тверду руку у Києві! Жадаємо схилитись перед ним!..
Ратибор ніби цього й чекав. Кресонув гнівним поглядом з-під зламаних брів.
— А потім будете виганяти його з Києва?
— Краще скоритись волі Мономаха, аніж згинути від черні.— Путята витирав щирі, може, вперше в житті щирі сльози на щоках. — Благаємо тебе, боярине: умов князя!..
Ратибор оглянувся на кремезного, оброслого сивим волоссям переяславця. То був Нерадець, якого майже не можна було впізнати.
— Коли так, вели сідлати нових коней. Чуєш, Нерадцю, що мовлять київські мужі?
— Чую… Все це вони мали сказати ще в Городці…
— А що скаже княгиня? — раптом обернувся Ратибор до мовчазної заплаканої жінки, що схилено сиділа в кутку. Її, жони Святополка, матері молодших Святополчичів, дочки вже давно померлого грізного Тугоркана, у ці дні ніхто не згадав. Її ніколи ні про що не питали, відколи вона переселилась у княжий терем із веж половецьких… І вона розгубилась. Її слово щось важить нині? Сміховина! Тотура-Марія здивовано й скорботно звела вгору чорні брови. Уста її затремтіли… Гірка кривда багаторічного полону її в цих хороминах немовби виплеснулась наверх… Ох і хитрець Мономах! Усе передбачив, нікого не забув. В таку гарячу хвилину зумій заручитись підтримкою всіх… У Києві — ворохба. Сьогодні вночі, може, підпалять й отсю її золоту темницю, цей княжий терем. Що може сказати вона? Вона не хоче йти супроти волі київських бояр. Та й не певна, чи справляться її сини з бунтом. Княгиня вклонилась Ратибору і Нерадцю.
— Хай прийде Володимир Всеволодович і захистить свою ятрівку…
— Нерадцю, сам чуєш— велика княгиня сказала: хай прийде Володимир Всеволодович…
— Чую, — ворухнулась сива борода. — Але нехай київські бояри самі їдуть до нашого князя і самі просять.
— Гаразд мовиш. Я піду! — підхопився на ноги Путята.
— І я… — підскочив Поток.
Кілька рук простяглося до Нерадця. Ратибор розпорядився по-своєму:
— Путята нехай лишається в Києві — князя треба схоронити, як належить, з честю.
Путята безпорадно озирнувся на бояр, але ті вмить поодвертались, повтягували голови в плечі. Авжеж, тисяцький має порядкувати в такому ділі, як похорон князя. Їхнє діло — сторона. Умів мазати п'яти великому князю, тепер хай облизує.
Іншого Путята й не чекав. Зітхнув. І раптом звернувся до Тотури-Марії:
— Княгине, готуй побільше срібла для роздачі бідним. Все, що маєш, віддамо киянам. Купимо тишу в Києві. А що — ні? Ось побачите! Я знаю, як говорити з черню! Не з хрестом! Не словом — сріблом! Сріблом!..
Скільки ж того срібла висипалося на землю по дорозі від князевої гридниці до церкви Богородиці — Десятинної — усипальниці київських князів! Білою б стала та дорога, якби воно лишилося на місці… А потім срібло сипалося важким дощем ще й у юрбища, які збиралися біля храму, коли вже клали тіло Святополка у мармурову гробницю. Путята сам хапав його пригоршнями зі шкіряних міхів, які тягли на санях, — бо покійника, за дідівським звичаєм, везли до храму Богородиці на санях. Велика княгиня Тотура-Марія зі своїми служками сама ходила поміж людьми і кожному, на кого натрапляла, тицяла в руки куни, лобці, ногати, мідниці, резани…
Чорні порепані долоні, зігнуті гачкуваті пальці жадібно хапали їх і знову настирно вимогливо тяглися до неї: срібла!.. Срібла!.. Тремтячими руками княгиня й Путята вигрібали його рештки із дна міхів. А потріскані долоні тяглися до них і тяглися з ще більшою жадібністю.
Княгиня кілька разів посилала своїх челядників до двору. Ті притягували ще міхи. Нарешті їй сказали «Оце — вже все».
— Оце — вже все, боярине, — втомлено вимовила вона до Путяти. — Давай тепер своє…
— Звідки? — сахнувся змокрілий від пекельної роботи тисяцький. — Нічого не маю! Чернь пограбувала двір, тепер згорів!.. Голий єсмь!
Княгиня здивовано звела вгору брови. Путята, мабуть, і помре лицедієм. Знала ж бо, що цей хитрець ніколи і не тримав свого срібла в теремі — відвозив у двори, що мав попід Києвом: у Білгород, Васильків, Вишгород… Та й тут, у Києві, закопував у землю…
Ще архімандрит печерський Феоктист разом з митрополитом одспівував тіло небіжчика князя Святополка, ще окурював солодко-млосним димом ладану із кадильниці, коли ненаситна юрба почала з ще більшою, ніж раніше, настійністю наступати на Путяту й на бояр, домагаючись срібла. Путята заховався у Десятинній церкві за мармуровими стовпами. Княгиня Святополча злякано затягувала на грудях жалобну чорну шалю. Натовп уже напирав на двері храму й погрожував усіх змісити у криваве тісто…
Першим прийшов до тями Феоктист. Перервавши молитву, гукнув:
— Князь Мономах іде до Києва! Готуйтеся, чада мої, зустріти нашого заступника з честю!.. З хлібом-сіллю!.. Стрічаймо нашого заступника! Чолом ударимо!..
— Давай срібло! То наше!.. Срібло!.. О-о-о!..
Юрба колотилась уже в церкві, притиснувши бояр до олтаря. Феоктист став знову нагадувати про Мономаха, і натовп нарешті повернув назад…
— Стрічаймо нашого визволителя!
В тій метушні і в гаморі мало хто й помітив, як з усіх вулиць і провулків, що стікалися до Софійської площі, виповзли озброєні верхівці. На головах — бойові шоломи, при сідлах — списи й луки…
Крайні шереги натовпу потиснулись, даючи місце озброєним комонникам, що тихо обступали площу з усіх сторін. Хто вони? Чиї? Чого прийшли?
Біля Михайлівської вулиці сидів на вороному коні огрядний ратник, що вивищувався над іншими на цілу голову. Обличчя його було закрите сіткою від шолома: лише з-під сітчастої барми витикалася сива борода. Його могутні груди сяяли кольчугою, певно, кованою з гартованого заліза. Він час від часу зводився у стременах, оглядав площу й тицяв рукою то в один бік, то в другий… І туди слухняно й мовчки тяглися ланцюжки комонників, безжально розсовуючи товпище людей. Він уже бачив, як майже вся площа була охоплена залізним кільцем його вершників. Ось-ось кільце зімкнеться коло дзвіниці Софії, і тоді ця осліплена лютістю, змучена голодом, ошаліла від кількох днів своєї безкарної волі юрба уся потрапить в його залізний мішок.