За Мономахом поспішали його бояри. Розтерзаний, упокорений Київ чекав свого нового керманича…
Феоктист велів негайно покликати Нестора. Але келійник Єремія повідомив, що преподобного Нестора в обителі немає. Що він, дізнавшись про волю Мономаха, пішов до Києва.
— Звідки ж міг дізнатися так швидко? — здивувався владика.
— Мабуть, провидіння боже явилось йому…
Феоктист перехрестився, не підозрюючи, що тим провидінням був сам Єремія, який чув усю розмову ігумена з Мономахом.
Нестор ішов до Києва своєю старою, давно второваною стежиною. Град іще тонув у ранкових сутінях, вив'ялений втомою від буйних днів ворохби і страждань. Лише воротарі перегукувались прегудницями і ріжками. Скрипіли петлі Лядських воріт. Десь торохтіли повози. То з ближчих сіл уже йшли до Києва на торги смерди зі своїм збіжжям.
Нестор обійшов Княжу гору й попрямував уздовж скелястого яру, де колись шумувала бурхлива річечка Киянка, збігаючи до Почайни. Звідси було видно розлогий рукомисний Поділ з його вулицями уздовж Почайни-ріки, що впадала у широкий Дніпер. Оживали вулиці трудового Подолу. Ворушився кожум'яцький кінець, торохтіли дзвінкі, добре випалені горшки і глеки на гончарній вулиці — гончарі вантажили своє добро на повози, готуючись їхати на торг. Єдиним дзвоном обізвалась стара Іллінська церква, що височіла своєю зеленою маковицею над подільськими вулицями. А далі, ближче до Почайни, невідомо з яких часів стояло майже спустошене, давно залишене людьми старе капище Волоса. На дев'яти стовпах спирався горбатий дерев'яний дах із загнутими донизу крисами. За давнім звичаєм, коло нього товклися великі подільські торги. Удалині, ще в безлистому лісі, що підступав до річки Глибочиці, виднів дах ще одного давнього капища полянського племені. Там вився угору легенький струмок диму. Невже хтось клав треби?
І раптом відчайдушно закалатали била. Що трапилось? Яка біда?
Нестор спинився на високій кручі, окинув зором місто. Тиша. Сонячний весняний ранок вигравав над містом глибокою синявою високого неба і золотистими променями, що сіялися з високості. І знову тривожно калатали била. Помітив, як знизу, з подільських вулиць видиралися на кручу, де стояв він, кілька чоловіків. Також стурбовано оглядали місто… Видалося, що під ногами хитнулась земля, що старе капище перехнябилось і так скособочено зупинилося мов укопане.
Нестор підніс руку до чола, щоб осінити себе хрестом і відігнати мару. Але капище хитнулося знову, і над його дахом палахнув у небо вогненний стовп…
Що це — з'явисько ангельське? Провісник біди? Нашестя іноплемінних супостатів? Тривога холодила груди. Раптом знову ясно відчув, що під ногами хитнулася земля. Упав би, коли б не ухопився за вільшину. Невже розверзається земна твердь, що поглине їх усіх? Колись уже було таке. За князя Кия і Черня. Тоді відкрились печери в дніпровських кручах… Нестор завважив, що люди довкола зі страхом видивлялися в залиті сонцем вулиці Подолу. Погляди всіх спинилися на охопленому полум'ям капищі. З його даху знову вибухнув у небо світло-жовтавий, місцями синювато-червоний стовп диму, вогню і пилюги. Він злетів угору, ніби якась потвора. Тоді став розповзатися в ширину, вибухав червонястими іскрами, дихав білими клубками полум'я. Гинуло старе Волосове капище…
Несторова рука оніміла, не могла піднятись для хресного знамення… Протер очі ребром сухої долоні.
В ту мить знову здригнулась земля. Мовчки, але несамовито… Таки ж двиготить…
Почув, як за спиною у нього хтось сказав:
— Розгнівився Перун… Рушить старі храми… Люди забули за них!..
Огледівся. За ним стояв зігнутий, кволий дідусь у довгій, латаній на плечах сорочці. Великими червоними руками опирався об ціпок. Певно, гончар. Ще кілька мужів піднялося до них, а за ними жінки і діти.
— Горить Волосове капище… І там, за Глибочицею, також пожежа!
— То палять мечники Мономахові. Нерадець ними кермує. Кажуть, лютосний, яко звір…
— Князь Мономах привів із собою ромейських ченців і попів… Щоб добити, викорінити стару віру нашу…
— Чуєте, гуркоче? То Перун… за нашого Брайка мстить, — шепелявить якась бабуся. — Заступися за нас, бідних, гнівом своїм… Іспопели ворогів наших!..
— Мовчи, стара… — обертається до неї дід-гончар.
У хвилі Почайни падали охоплені вогнем рештки дерев'яного старого храму. Пахло горілими кістками, залізом, гаривом…
З часів Володимира Хрестителя люди не бачили погрому старих святинь. Недовершену ним справу достойно продовжував Володимир Всеволодович.
Рушилась, відходила в небуття стара Русь. У полум'ї догорали залишки обиталищ старих богів і старої віри. На їхнє місце мали стати міцні кам'яниці, щоб утвердити силу нового керманича Київської держави — самовладного Мономаха.
Але що чекало душі людські? Якими зернами будуть засіяні? Яким випробуванням будуть піддані?
Тривожними передчуттями повнилося зболіле серце Нестора. Важко звів руку, неквапно осінив себе хрестом.
Хай святиться ім'я твоє, златоглавий граде Києве. Кріпи міць, дух і віру в правду свою і в своє велике прийдешнє… Тоді — переможеш…
Уже по обіді Нестор повернувся до обителі. Там на нього чекав новий ігумен Видубицького монастиря Сильвестр — надійна тверджа Володимира Мономаха.
Ірпінь — Київ 1978–1981