Честь велика вигнаному руському князю. Але за що?
Єпископ Беренський приязно осміхається. Ясним настороженим поглядом дивиться в очі Ізяслава.
— Превелебний вітець римської церкви Григорій прощає твій гріх, князю, що жадав було з його ворогом — Генріхом германським — з'єднатися. Бог тебе покарав лукавством самого ж Генріха.
— Покарав, отче, — зітхнув Ізяслав. — Брат мій Святослав Чернігівський купив Генріха руським золотом і сріблом. Імператор не дав мені своїх кметів супроть брата мого грішного.
— Лицемірний Генріх уподобився пофарбованому гробу, як сіє сказано в писанії, — зверху здається великим і красивим, а всередині — повно кісток, мертвечини і всякої нечисті.
— Грішен єсмь, отче. Не відав того! Прозрів лиш тепер, — догідливо мовив Ізяслав.
Вишатич подумки аж здивувався — звідки така догідливість у князя Ізяслава? Роки вигнань отак зломили хребтину його?
— Коли жадаєш престольний Київ забрати назад, обіпрись на міцну руку папи Григорія. — Єпископ з твердою ясністю подивився в обличчя Ізяслава, ніби ту твердість хотів передати й князеві.
Вишатич не витримав, ступив крок до єпископа.
— Князь Ізяслав уже повертається в Київ. Кияни смислені жадають Ізяслава.
— Але! — підняв угору палець єпископ.
— Митрополит київський,
щоправда… Іоанн…
— Він є схизматик, як і патріарх константинопольський Михаїл Кіруларій і всі його дияволи й ангели! Вони віддані анафемі істинною римською церквою! Новий патріарх — також схизматик і єретик. Усі його митрополити і єпископи — суть руки диявола. Лише римська церква знає міру воздаяння за гріхи.
— Гріха можна позбутися, отче? — здивувався Ізяслав.
— Можна, коли здійснити заслуги зверх належних.
— Але сутність бога-отця, і бога-сина, і бога-духа…
— Це схизматицьке тлумачення бога! Бог єдний, неділимий! — пристрасно заговорив посланець Григорія Сьомого. Але князь Ізяслав хай обіцяє спершу, що вижене із Русі греків-ромейців і всіх єретиків-православних.
Янь Вишатич від радості аж ногою тупнув.
— Неодмінно виженемо, отче, сих пролазливих татей-церковників! Щоб не коромолили князів руських. У нас мають бути свої митрополити — руські. Як це хотів ще Ярослав Мудрий.
Єпископ склав руки на грудях. Заперечливо похитав головою.
— Руській церкві треба передатися римському папі. Лише він має право на вселенське владарювання. Нехай буде відомо русичам, князі хорватський і зетськии визнали себе недавно васалами Рима і за сіє дістали королівські корони від папи. Римського отця превелебного визнали нині уся Італія, усі придунайські землі і всі європейські володарі. Сам германський імператор взимку пройшов через засніжені Альпи і просив прощення за гріхи свої у папи Григорія Сьомого. Знай, князю, папі римському від бога дано два мечі: єдин меч — духовний, другий — світський. Сей останній він може віддавати обраному ним володарю. Немає влади. вищої за владу папи!
— Але ж наша віра прийшла з Візантії…
— Наші священики викорінять схизматицьке православ'я, простять гріхи й князям, і простолюдинам.
— То намість ромеїв прийдуть у Русь латиняни? — прискалив око Янь Вишатич.
— Прийдуть! З радістю великою! — погодився єпископ. — І підіпруть князя Ізяслава.
— Нам сіє не підходить, отче! — розгнівався Янь. — На Русі князя підіпруть бояри руські. Він є наш законний князь. Законом і сяде на свій стіл.
Враз перед ними звідкись виплила Гертруда. Гнівно паленіли її ожилі щоки.
— Осподине! — голосно мовила до Ізяслава. — Ти дозволяєш про справи своєї держави судити твоєму челядину?!
Воєводині очі зизооко стрельнули вбік. Він — знаменитий воєвода із знаменитого роду — челядин?!
— Княгиня забула, на чиї плечі спиралась спокон віку сила руських князів?! Я — русич і дбаю про землю руську.
Гертрудині уста тремтіли. Русичі А вона, бач, лядська кров — се не її діло, отже? Їй сміють вказувати на се в її домі?
— Воєводо, маєш завтра їхати на Русь. Князь Всеволод. певне, прибіг уже в Київ, — тихо мовив Ізяслав. — Поспіши, брате.
Вишатич ще кипів серцем. Коли він челядин, то…
— Бери поміч від папи, Ізяславе, — втомлено промовив польський князь Болеслав, що тихо зайшов до зали. — Не здолаєш сам брата свого меншого. У нього все золото й срібло руське. А ти — жебрак!
Ізяслав здригнувся, заплющив очі. Князь Болеслав, отже, усі ці роки так трактував його?! Жебрак!
— Київський стіл дістався мені по закону руському і по заповіді вітця! По закону хощу сісти. З поміччю руських людей.
Єпископ ображено підібгав тонкі вуста. Очі його згасли. Князь-жебрак відкидає допомогу папи?
— Князь землі руської має знати: сьогодні прийшла звістка, що імператор Михайло Дука повержений, а всесильний євнух Никифориця страчений. До влади добувся Никифор Вотаніат. Але і його трон хитається.
Піднявся супроти нього Никифор Врієнній. А невірні турки-сельджуки обсіли землю візантійську аж до Пропонтиди… Скрізь піднімають м'ятеж схизматики-павликіани, вони об'єдналися з ордами печенігів. На Дунаї повстали болгари з Добромиром… Горе візантійській землі! Не буде їй помочі від бога, а від папи римського — лиш прокляття! І Русі — не буде помочі ні від кого. Доки не викорінить у себе православ'я! Амінь.
Єпископ велично поплив до палаючого каміна, простер над вогнем задубілі пальці.
Ізяслав стояв розгублений і ошелешений.
— Ми чекаємо тебе скоро, князю! — гукнув уже від порога Янь. І подріботів по мостинах.
Твердо ступають Яневі ноги. Так ходить кожен, хто вірить у себе і в свою справу. Без тої віри немає перемоги… Ізяслав дослухався до кроків воєводи…
Несторова келія тепер перестала бути схожою на звичайне виталище ченця. Куди не кинь оком — на столі, на ложі, на лаві — повсюди лежали скручені й розгорнуті цупкі сувої вибіленої телячої чи овечої шкіри. Чистої і густо списаної чорним залізним чорнилом, яке могло пережити усі лихоліття й віки. І всі оті писання — також мали слугувати людям віки. Таке вже призначення письмен: слугувати людям.
Нестор сидів за столиком, рівно випроставши спину, немовби у нього була всунута пряма палиця. Перечитував старі пергамени. Їх нещодавно віддав йому Великий Никон, готуючись уже до раю небесного.
Дивні думки закрадались у Несторову голову при тому читанні. «В літо 6360-те, індикту 15-го, коли почав царювати Михаїл, нача прозиватись Руська земля. Про се бо увідомлені, яко при цьому царю приходиша Русь на Царгород, якоже пишеться в літописанні грецькім. Так звідси почнемо і числа положимо…»
Скільки разів перечитував сії рядки никонівського пергамену, а все ж невтямки, звідки пішла вона, звідки з'явилася Руська земля. І град її стольний — Київ…
«… І було (у Рюрика) два мужі, і відпросились у нього ко Царю-городу з родом своїм. І поідоста по Дніпру, і йдучи мимо і узріста на горі градок. І спитали: «Чий се градок?» Відповіли їм: «Було суть три брати — Кий, Щек і Хорив, і сділаша градок собі й ізгинули, і ми сидимо, рід їхній, платимо дань козарам…»
Кий, Щек і Хорив — давно відійшли, а рід їхній підбили під себе хозари…
«Аскольд же і Дір остались у граді сім і многі варяги совокуписта і начаста владіти полянською землею…»
А ще раніше, до варяг і до Кия, хто володів полянською землею?
Не пише про сіє Никон. І грецькі хроніки ее пишуть.
Нестор відсунув пергамен Никона, до себе потягнув товсту книгу в дерев'яному обкладі. Хроніка Георгія Амартола. Від сотворення світу і до недавніх часів оповідав сей книжник про різні народи. Про всі, окрім руського. Ніби не було сьому народу місця на землі…
Узяв чистий шмат пергамену, вмочив залізне писало у маленький глиняний каламар, зверх якого прилягала кришечка — аби чорнило не висихало. Зашкріб по пергамену — м'яка, добре вироблена шкіра слухняно піддавалась натискові руки. За писалом лишався звивистий слід. Від сеї борозенки Нестор повів униз іншу, тоншу. Потім умочив писало в кухлик, повільно вивів дрібними азбуками: «Се уділ синів Хамових і Сімових, а се — Іафетових». Заглянув у хроніку Арматола й знову став креслити пергамен: як сини Ноя розділили між собою землю після великого потопу. І як потім уже сини їхні побрали собі в уділи землі й народи, коли бог розгнівився на людську возносливість, змішав усі племена і всі мови й розсіяв по землі. Сини Сіма взяли собі східні краї, а сини Хама — південні, сини Іафета побрали полунощні землі. Від племені його пішли нарці, єже суть словени… Ось у писаннях сторонських іще сказано про русів, які жили в Помор’і. Тут, на річці Лаба, був град Русислав. А на побережжі Фріш-Гафа — торговий город Руса. А в лютичів — град був стольний Кролевець, що стояв на річці Рюрик, то єсть сокіл. А стольний град бодричів — Рарог, то єсть сокіл. Град Макленбург колись також називався — Рюрик, тобто сокіл. У сербів південних також є місто Сокіл.