— А коні? — раптом скрикнула Радка.
— Які?
— Наші коні! Де вони?
Похапливо сідлали коней. Радка зачепилась за якусь гілляку, упала. Підхопившись, зойкнула. Гострий біль пронизав їй ногу і віддався в усьому тілі. Стати на ногу не могла. Вискочити в сідло — не могла.
Добрин підняв її, всадив у сідло.
— Добринчику… я тут… залишусь…
— Кріпись, доню. В біді словени і коня не лишають, не те що людину. Якось буде… — розтривожено бурмотів Власт… Як же воно буде?..
Радка закусила губу. Кожен порух її віддавався в тілі гострим болем. Чорнів білий світ в очах.
Помчали. Все частіше стискували боки огирів коліньми й кололи острогами. Коні вирланили очиська, розпускали довгі хвости й пружинисто відскакували од землі, немовби вона сама підкидала їх угору.
Комонники, здавалося, летіли над землею.
Раптом Власт схопився за голову. Добрин намагався побачити довкола себе причину його розпачу. Оглянувся. Вдалині, коли придивитись, піднімався до неба сизий стовп диму. В поспішності забули загасити вогнище, і тепер вогонь перекинувся на сухе патиччя й на сухостій у тому проваллі. Там зараз гугоніло величезне полум'я.
Кочівникам то вірний знак, що люди десь близько. Але вже пізно вертатись. Лишилося одне: бігти… бігти… вперед. До густих гаїв Дністра… Через два дні вони й добіжать…
Уже не оглядались. Дивились тільки вперед… Поглядом обмацували кожне узвишшя, кожен яр, кожен кущ. Наближалась ніч. Коні напружували останні сили.
Передовий загін кочівників, який, як правило, прокладає шлях усій орді, уже, певно, послав до їхнього вогнища своїх вивідників. Вони учули неподалік людей.
Може, за ними уже летить погоня. А може, вона почнеться завтра.
Степ зорів вогненними дощами. Недарма серпень місяць люди частіше називають заревом. Глибоке зоряне Небо раз по раз висвічувалось далекими спалахами Маланки. Певно, сонний бог, охоронець вогню Перун, набирає сили в своє тіло, щоби потім промчатись з гуркотом по Небесному Степу й спопелити вогненними силами злих і приречених.
«Спопели чорну смерть нашу, Перуне-Огнище, — подумки молився Власт. — Врази її стрілами своїми. Зламай списи, погни мечі, щоб у землю пішли. Відсічи їм силу плотську, аби рід їхній вивівся, аби ім'я їхнє забули люди…»
Притомлені вершники зупинились на відпочинок.
Бодай би вони не прокидались!..
Їх розбудив пронизливий жіночий крик. Кричала Радка. Кричала якимось чужим, диким криком.
Добрин і Власт разом підхопились і так, притиснувшись один до одного спинами, вихопили свої мечі. Не розуміли, де ворог. Тільки відчули шерхіт трави, і Радчин стогін доносився уже здаля. Її волочили на аркані!..
А в цю мить скрикнув Власт.
— Бережися!.. — І захрипів…
Мерехтіли зорі в передсвітанковому небі. Земля пахтіла перестояними травами. Гірким полином і чебрецем. І теплим вітром.
Як і справіку.
Перед очима Нестора чадить згасаюча свіча. Пожовклий пергамен викотився з рук… У віконце печерки продирається синій світанок.
Пора до заутрені. Зараз вдарять у клепало…
Оглавок третій
Шапка Мономана
Свідомість — твій нагай, ти на останній грані.
Нехай тремтить кістяк, струмує з плоті кров.
Лети й борись зализуючи рани,
Вставай і падай переможно знов…
Е. Верхарн
Князь Всеволод — найменший із синів Ярослава Мудрого — був уже немолодим, коли доскочив вожделенного столу свого отця. Але від того не став щасливим. Все нагадувало йому про хисткість його влади. Звідусюд ловив на собі ворожі позирки — скрадливі й відверті, мнимі і явні. Душа його не вознеслася в радості, навпаки — потрапила в сіті сумнівів і невеселих роздумів. У сіті раба. Від того в його мислях і діяннях не було твердості державця, до всього загніздилося недовір'я, котре позбавило його м'якості, а може й людяності.
Не довіряв отцю митрополиту Іоанну; не вірив своїй жоні-грекині Марії Мономаховій і не вірив отрокам-челядинам, що сновигали по княжому двору. Спав і бачив свого старшого брата — Ізяслава, котрий ще сидів у Кракові і, певно, щось намислив супроти нього.
Всеволод Ярославич зачинявся у своїй ложниці з книгами. Грецькими й латинськими, сарацинськими, агліцькими, фразькими. Серед них відпочивала його втомлена душа.
Справи ж князівські не клеїлись. Навесні утік з-під його руки старший син Святослава — Олег. Побіг у Тьмуторокань. Хтось у новгородській землі убив другого Святославича — Гліба. Тінь убивці упала на нього. А старший син суперника Ізяслава — Святополк — сів у Новгород.
Новгород… Звідти, — здавна так повелося, — князі сідали на київський стіл.
Із степів зароських прийшла звістка від хрещеного хана Осеня: заворушились половецькі вежі, половці збираються на Русь… І в цей час із Польщі рушив з лядськими ратями і волинськими дружинами менших князів сам Ізяслав. Рушив на Всеволода.
Всеволод метався в розпачі по світлицях терема. Шукав собі відради чи забуття. Але їх не було. Не чув за собою моці, аби втриматись у стольному Києві. Не було і сили, котра могла б його підперти.
Візантія? Ромейськї імператори? Там колотнеча й м'ятежі вельмож, нашестя турків-сельджуків, бунти в провінціях, безкінечна заміна імператорів на троні… Малопольські князі — на боці родича свого Ізяслава й Гертруди. Німецький імператор Генріх Четвертий по-вержений папою Григорієм і відлучений від церкви; папа Григорій Сьомий бореться з антипапою Климентом Третім. Англійський король Гарольд, сват Всеволодів, розбитий Вільгельмом і його норманнами при Гастінгсі, втратив свої володіння на Британських островах. Одно тільки й лишилося від нього: дочка Гіта, невістка Всеволода, жона старшого сина його — Володимира…
Світ довкола колотився й стікав кров'ю. І в тому світі Всеволод Ярославич був самотнім.
А з-за Росі, з степів, піднімається, невблаганна навала половецьких веж. Що має робити? Куди бігти? Від кого перше захищати отчину свою — від Ізяслава чи від половців?
Кинув погляд на маленький столик під іконами. Кручена ніжка, внизу розпластана чотирма виноградними листками. Зверху — кругле, з білого мармуру коло. Подарунок ромейців. На цьому столику лежить царська шапка колишнього імператора Візантії Костянтина Мономаха. Казали йому: «Сія шапка тобі принесе царську владу». Ось… Він — київський князь… Шапка Мономахова дала йому вищу владу в руській землі. Але яка тяжка вона!..
Розчинив двері у сінці, гукнув отрока. Бистроокий білявий хлопчина виріс у дверях.
— Клич мого сина, князя Володимира.
Отрок нечутно зник за дверима.
Всеволод розмислював:
Володимира пошле у степ. А сам з дружиною піде супроти Ізяслава.
Кароокий чорновусий кремезняк кресонув гарячим поглядом по обличчю батька-князя. Враз приязна посмішка зникла з його лиця.
— Половці?
Всеволод ствердно хитнув головою.
— Дозволь, отець, раду тобі подати. — В темно-медових зіницях молодого князя закипала гарячінь. Всеволод стиснув уста. Син його жадає повчати отця? Чи не рано? Але не сказав нічого. Володимир уже без запалу в словах мляво промовив:
— Треба б до тих степових поганців вислати попів-хрестителів. Вірою і хрестом хай угомонять язичників.
— Не приймуть, переб'ють.
— Чому ж? Хан Осень, бачиш, хрестився сам і челядь свою хрестив.
— Що з того? Християнином не став. Кочує у степах. Треба розіслати биричів по всіх землях, гукати на рать.
— Згода, — поспішив погодитись Володимир. Відчував, що батько ревниво ставиться до його порад, хоча в усіх справах Руської землі і покладається на нього. Всюди посилає свого старшого сина Володимира, який державить іменем свого батька міцно її упевнено.
Всеволод звівся на ноги, підійшов до мармурового столика. Шапка Мономаха грала дивними променями смарагдів, рубінів, діамантів. Внизу оздоблена чорним соболем. Була ошатна й почесна. Немовби променилася силою і могуттю вселенської візантійської держави. Символ владності! Чи ж утримає він на собі важкість її влади? Чи, може, перехопить її син його — Володимир? Отакий впевнений, беручкий до всього, запальний…