На подвір'і уже палахкотіло вогнище. Скоро на ньому смалився кабанець, якого хтось із дружинників прихопив у сусідньому дворі. Іскри з тріскотінням розлітались доокруж, пожвавлювали обличчя, підбадьорювали гомін.
До княжого терема скоро примчала трійка баских коней. З повозу зіскочила Ніга, затим Нерадець прив'язав віжки до конов'язі.
— А хто се? — очима вказав Володимир на Нерадця.
— Син ключниці — Нерадець.
— Нерадцю, йди-но сюди! — гукнув хтось із дружинників.
— В дружину мою підеш? — Володимир обмацав парубка уважним поглядом.
— Візьми його, князю. Сім'і у нього нема. Бобилем світ нудить, — підкотилась раптом збоку до князя Ніга Коротка.
— А сам пощо не просиш? Нерадець переминався з ноги на ногу.
— Чий візьмеш, не знаю. Батько мій Порей…
— А-а!.. Знаю. Нині рать набираю супроти Ізяслава. Підеш?
— Казали ж… проти половців!
— У степ уже пішли застави.
— Пошли мене у степ, князю.
— А коні маєш?
— Має він коней, княженьку. Бояриня ось цих подарувала. Баских… — Ніга Коротка гордовито показала на свою трійку.
— Овва! Бояриня? Яка ж се? — сяйнув очима князь.
— Вишатича Яня… Гайка ж наша!.. Таки ж не останні вони люди у
Василькові-граді, коли князь Володимир бере її Нерадця до себе. Ая! Добрий воїн з нього — он який, яко тур, кремезний.
Ніга Коротка металась виверицею біля комор, біля медуш. Недобрим словом згадувала свого Порея, що покинув її, покинув землю і тепер блукав десь у чужих сторонах, добра шукав. Діти без нього повиростали. На її руках усе!.. На її горбі!.. А тепер — легше буде… Нерадець стане дружинником, може, й братів перетягне…
Коло вогнища вже шумувало ігрище. Дівчата, що водили весняний хоровод на леваді, тепер розважали князя. Навколо тоненької дівчини у вінку із золотих купав, заплетеної-переплетеної вінками на грудях, на руках, на ногах, вигинався дівочий ряд. Хороводниці поставили біля «князівни» глеки молока й, кидаючи свої вінки їй під ноги, випрошували щедроти у Лади любові:
— Гей, князю, чого зажурився? Вибирай собі ладу, все буде до ладу! — погукували захмелілі від бражного меду дружинники, розпарені ситою трапезою.
Кгязь Володимир труснув головою, обвів поглядом дійсний ряд. Тихо покликав Нерадця:
— Нерадцю, вірний вою мій… послужи, мені… Оту «князівну» білокосу, у вінках… приведи сюди…
Дружинники переморгувались між собою, вдавали, що нічого не чують. Нерадець не ворухнувся.
— Та не бійся, не бійся, князеві береш — не собі! — підказав йому хтось досвідченіший.
Нерадець підійшов до дівчини, смикнув за руку:
— Іди, князь кличе.
Дівчина сяйнула до нього очима. Лише тоді Нерадець упізнав Любину, з їхньої ж вулиці дівчину.
Вока тихо підійшла до князя.
— Сідай коло мене. Їсти хочеш? — лагідно повернувся до дівчини князь. Вона почервоніла. Князь пригощає! Леле!.. Це ж якби люди чули!..
Раптом за ворітьми зчинився якийсь лемент. Голосили жінки, плакали діти.
— Що там? — розсердився Володимир. Нерадець підбіг до воріт.
У світлі полум'я розгледів, що двоє княжих дружинників вели за поводи кількох коней. За ними брела юрба жінок, які плакали, заламуючи руки:
— Пощо забираєте останнє? Чим ниву орати? Чим дрова возити? Ой лю-у-доньки-и! Мужів од землі забираєте, дітей малих сиротами лишаєте! Ли-и-шенько!..
— Сіє княже діло! Ану замовкніть! Чи забули, чиї єсть? — гукнув на них Нерадець.
Жінки замовкали на мить, потім знову голосили й заламували руки.
— Цитьте, бабота, князь чує!
Юрба притихла. Мовчазно зітхала. Невдовзі почала розходитись.
Князь Володимир дивувався.
— Молодець, Нерадцю. Умієш з людьми темними розмовляти. Повернешся з походу — будеш у Василькові биричем. Згода?
— Згода, князю… — вірив і не вірив Нерадець своїй щасливій долі.
— Тож іди додому, збирайся у землю волинську… а я іще тут залишусь. Як тебе зовуть? — звернувся він до голубоокої «князівни»…
У волинську, так у волинську. Нерадцю все одно. Молодий князь до себе взяв — надія з'явилась дістатись його більшої милості. Спасибі матінці, що підштовхнула на сіє. Тепер, може, колись стане він значним мужем. Князь землі вділить. А то ще прославиться у січі. Руки і рамена у нього он які — підкови гне! Може, стане княжим конюшим, альбо стольником, а то ще постельничим. Як поталанить — може, й золота гривна блисне у нього на грудях. Боярська гривна. Урівняється він із Гайкою. Скаже тоді воєводі Вишатичу: «Люба мені твоя бояриня. І я їй любий. Відступайся, боярине. Все одно вона моя».
І поїдуть вони з Гайкою далеко звідси, У степи безкраї. Поставлять хижу на високій могилі. Навкруг — скільки око сягне — поле й поле. От тільки половці… Ні, краще тікати вже у лісові пущі. На лісові річки. Нікого довкола них — тільки лісовий звір і птах, І вони вільні, як оті крилаті птахи…
Нерадець мріяв. Сидів на коні попереду своєї сотні, яку зібрали княжі биричі із смердів Васильківщини. Були останніми у князевій дружині — мали наглядати за повозами, котрі торохтіли слідом — везли для воїв сухарі, пшоно, сало, в'ялену рибу, борошно, сіль.
Князь Всеволод ішов на старшого брата свого Ізяслава, котрий зі своєю раттю став під Новоградом-Волинським. Мали битися на смерть сини Ярослава Мудрого, битися за батьківську славу і честь. Бо своїх не мали…
Переходи були тяжкими. Лісові дороги вузькі, лісові річки — грузькі. Заїдали комарі й мошва. Рать Всеволжа спинялася щовечора на ночівлю біля якогось оселища чи простонеба. Чи й посеред лісу, виставивши довкола застави.
Уже було недалеко від града Володимира, як раптом занедужав великий князь. Воєводи вирішили спинитись на перепочинок, не очікуючи ночі. Бо довкола — ліси й ліси. І десь близько від них отаборився Ізяслав.
Воєводи завернули з дороги. Знайшли серед лісу невисокий, але розлогий піщаний горб, веліли під ним ставити повози й коней. Місце було сухим. Комарі й мошка не так надокучали.
Нерадця послали на край табору — зі своїми ратниками мав стояти на чатах, доки всі інші відпочиватимуть. А перед ранковою зорею йому прийде заміна.
Нерадець втомився за всі довгі дні переходу. Зійшов нарешті з коня на землю і взяв його в пута, відпустив на пашу. А сам присів на трухлявий пень під велетенським розлогим дубом. Наслуховував пошум лісу, гомін верховіть. А мислі його неслися далеко, до васильківських пущ і — вже в котрий раз! — до тої мисливської хижі, закучугуреної снігом, у якій було так парко й п'янко від духу живиці й березової кори. І від огню в Гайчиних очах, що обпікали його щоки і вимели із серця страх перед бояринею Вишатичевою. Не було страху й на другий день, коли вони проснулись у вихолодженій хижі під одним кожухом, тіло в тіло з'єднані палкими чуттями.
Але після того, як Нерадець залишив Гайку в Києві, почало творитися щось неймовірне. Стала вона раптом суворою, недосяжною. Говорила з ним, не дивлячись йому в очі.
— Їдь додому, Нерадцю. Не товчися у дворі. Бачиш, челядь стежить за тобою з усіх шпарин. А я… чекатиму боярина.
Одерев'яніло його серце. Вона… чекатиме Вишатича? Увечері увірвався до покою. Дорогою відштовхнув Кильку, що вискочила з-за дверей. Упав на коліна:
— Не жени мене, Гайко.
— Так треба, Нерадцю. Встань.
— Тоді разом. Тікаймо разом! Пощо сидиш у сій клітці золотій?
— Мені й з тобою… клітка. Чи не все одно?
— Зі мною?!
Нерадець підхопився на ноги. Несподівано підбіг до Гайки, підхопив на руки і вибіг з нею із палат. Кинув на віз, зверху прикрив шкурами.
Лише далеко від Києва відкрив її. Сани легко ковзали з пагорба на пагорб. Над головою стояло яскраво-біле зимове небо. І біла снігова дорога здавалася такою ж чистою й ясною, як і небесне поле…
Нерадець нахилився до Гайки.