Але якоїсь миті відчула у грудях неясну тривогу. Їй здалося, що на березі надто вже підозріло шумів очерет. На обох берегах Сули з'явилися якісь мовчазні рухливі тіні. Саме там, де очерети кінчалися, а плесо ріки звужувалось між кручами скелястих берегів. Перевернулась на один бік, на другий. Прикручуючи очі, вдивлялась у береги. Байдужість поволі увійшла в її душу. Там стояли верхівці. Очікували, доки вона підпливе ближче. Певно, йшли за нею назирці увесь день, доки ріка не забрала у неї всі сили і нічого, окрім марення про волю, не лишила їй…
Не бачила, а відчувала на собі колючі, пронизуючі погляди тих мовчазних комонників, що вже спускались з обох берегів до води. Не дивилася, а вже знала, що вони густим ланцюгом перегородили ріку.
Течія Сули тут була стрімкою. Почала крутити її на водовертях, як тріску, і мчала прямо на людоловів. Мовчазних, зосереджених, чіпких…
… Пізно увечері Гайка отямилась в знайомій вежі. Відрада-Ула відтирала її тіло овечим смальцем вперемішку з якимись травами. На ноги й на перенісся клала гарячі мішечки з напареною травою… Щось бурмотіла під ніс, витираючи сльози, комусь слала прокльони й зітхала.
— Ти що? — спитала Гайка.
— Половчин той клятий скатує тебе, сестро… Гайка з подивом відчувала, що це її не хвилює.
Якийсь час розліплювала важкі повіки, безтямно дивилась крізь відкинуту запону влазу, як сутінкові діди, звиваючись тілом і метеляючи бородами, вповзають у її виталище, як гасне прозориста синь неба й несміливо зблискують молоді зорі. Потім вона знову провалювалась у безтямність…
Якщо жона-рабиня не хоче народжувати дітей, вона мусить конати в праці. Такий закон був у вежах хана Ітларя. Руська бранка, котра так познущалась над ним місячної ночі, не жадала народжувати йому дітей.
Руська білокоса бранка з пахучим шовковим тілом жадала краще поверти з голоду чи від холоду. Звичайно, її можна зараз же відправити до віддалених отар чи табунів. Там роботи багато. Тільки ж поспішати хану Ітларю не доводиться з цим. Хто з половчинів-родаків добре подумає тоді про хана, котрий не зміг стати мужем білої полонянки хоча б на одну ніч?!
Звичайно, він міг би її віддати іншим. Але йому було того замало. Він знав, що тим не відшкодує збитки своєї осміяної нишком чоловічої гідності. Йому потрібно було, аби та гордячка тепер повзала перед ним на колінах, жадаючи його… благаючи його… Якось дійшло від бранців-васильківців, що Гайка — не просто привабна руська жона. Що вона — бояриня, жона знаменитого Яня Вишатича, котрого половецький степ добре знав і шанував.
Хан Ітларь нетерпляче очікував Гайчиного видужання. Приходив до її вежі, сідав на краєчок її повстяного ложа, мовчки розглядав її. Гайчине тіло вже кілька днів то горіло в огневиці, то трусилося в зимниці. Крадькома, коли Відрада-Ула зникала за пологом, гладив її плече або руку шорсткою долонею, виважував на долоні відкинуту на подушку туго заплетену золоту косу. І чим більше спливало днів, тим більше в його душі оживав страх, що він своїх намірів не здійснить, що Гайка не видужає, що її запечені вуста не вимовлять ніколи його імені.
Чорні, довгасті, як переспілі сині сливи, очі хана Ітларя мерехтіли тривогою. Вилицювате смагле обличчя його восковіло при якихось думках. Бояриня-бранка все глибше входила в його душу.
Перше, що побачила Гайка коло себе, отямившись, були тужливі очі хана Ітларя. Широко розставлені на обличчі, із стрілчастими чорними бровами. Вона одвела погляд убік, гадала, що се знову постали перед нею видіння, примари, й тихо покликала:
— Відрадо… Уло-о…
— Нема її, — відповів Ітларь. — Я відіслав її.
Гайка переконалась, що це вже не було марення.
Мовчки дивилася на нього виболілими очима, під якими провалились темні очниці. Таки це не було видінням — його доторки рук, його полохливі й невмілі пестощі, коли вона втрачала свідомість.
Він і зараз простяг до неї руку. Легенько погладив плече. Вона навіть не здригнулась.
Тоді Ітларь заговорив. Швидко, запально, благально. Немовби лякався, що не встигне виказати їй своїх так довго стримуваних слів, які важко
народжувались в його серці й лягли болем на душу. Він не знав, що з ним трапилось, І ніхто з чоловіків його роду не міг це пояснити ханові, що воно таке, коли весь час він думає про Гайку і коли страх втратити її стриножив усі його мислі й жадання. Його, вільного володаря Степу й Вітру, і незчисленних багатств половецької орди, яка звикла жити вільно й бездумно!.. Він твердо вирішив, що Гайка також стане, як і він, вільною й багатою. Він зробить її найпершою ханум — жоною. Коли вона захоче — прийме у себе руських святих отців, які несуть свою віру у половецькі вежі. Як сіє вже зробив за намовою Яня Вишатича могутній хан Осень. Хан Ітларь тоді стане братом київських могутніх князів, їх опорою в Степу, як колись чорні клобуки, берендеї й торки стали опорою князя Володимира.
Ітларь ще хотів говорити про те, як він чекав її видужання, який він щасливий, що бачить її уже здоровою. Він молився таємно своїм богам і вогню і таємно просив за неї у богів руських. Він присягнувся навіть, що, коли вони озовуться на його благання, зробить так, як сказав щойно…
Але цього хан недоказав — надто вже байдуже дивились на нього втомлені Гайчині очі. Ітларь отер змасніле чоло ріжком шовкової хусти, що була зав'язана у нього на шиї, й очікувально дивився на Гайку.
Раптом з-за пологу почулися схлипування і голос Відради:
— Сестро… Згоджуйся! Благослови тебе, господь… Нам усім, може, буде полегкість… Дітям нашим…
Гайка звелась на лікті. Відрада знову заховалась за пологом. Ітларь чекав Гайчиного слова.
— Не вірю цим обіцянкам. Це все — лжа… Тенета, щоб охолопити мою душу… щоб мою волю оскопити… Брехня це! — тихо й твердо мовила.
Хан Ітларь недобре блиснув очима. Може, вона і вгадала, що ці тенета сплів для неї, аби упіймати її для себе. Але бач, як вийшло! — потрапив і сам у них… А вона — не йме віри… Не вірить йому, хану Ітларю?.. То його слова — пустий вітер?.. Він бурею вилетів з вежі.
Через два дні Гайку сонною схопило кілька міцних рук. Загорнули, як ляльку, у сувій сірої повсті й кудись понесли. Скоро кинули на якусь м'яку підлогу, розгорнули, обступили звідусіль.
Вона відразу впізнала білу вежу хана Ітларя. Вогню ніякого не світили. Очі її не могли нічого бачити довкола, окрім округлого віконця в даху вежі. Слух уловив знайомий голос.
— Беріть її.
… Пам'ятала від тої ночі небагато. Як хтось притиснув до повстяної долівки її руки й ноги, як хтось важкий і гарячий звалився на неї, дихав їй в обличчя гнилим вонючим духом утроби, як повзав по її животу, по грудях… Потім — інший…
Отямилась від нестерпного пекучого ломоття в усьому тілі. Блимнула очима — у вежі було видно. Був день. І раптом в зіницях завис розпечений на вогні залізний кружечок. Тамга хана Ітларя! На ньому ще шкварчала налипла шкіра з її чола, куди половчин приклав щойно розігріте до рожевості залізо із родовим знаком хана Ітларя — прорізане наскрізь стрілою коло місяця…
Потім була темінь в очах. Потім прийшов день. І прийшла до всього байдужість. До сонця, до вітру. До полинового запаху степу. Кудись зникло жадання волі. Навіть розпука не обпікала журою душу…
Три дні її везли на повозі у далекі стійбища. Мовчки схилялась над нею Відрада-Ула, нишком витирала зволожені очі, щось шепотіла й зітхала.
Далекі невідомі степи… Для Відради-Ули вони були ближчими — дееь тут, у Засуллі, її Слав'ята й Борис ганяють Ітлареві табуни, відшукують місця для нових стійбищ, стежать за доїнням корів, овець, кіз, за тим, щоб вчасно відвозили свіжий скрут до ханських веж. Відрада-Ула із нетерпінням вдивлялась у далечінь. Вона ж першою і помітила вежі далекого кочів'я.
— Синочки мої, соколики мої! Хоч умру біля вас… Хоч ув очі загляну!..
Гайка стрепенулась від тих голосінь. Слова Відради нагадали про її синочка, про Гордятка. Хіба вона забула, що він її чекає?! Ні, не забула. То біль, то поганьблення її тіла відтіснили від неї її сина. Але душа її невмируща! Уже скільки разів у своєму короткому житті Гайчине тіло потрапляло в лабети Морани. Та її нетлінна душа виносила його від смерті, рятувала Гайчине життя. Певно, справді матір її стара наволхвувала своїй доні- красуні довгий вік, а може невмирущість. Коли вона вижила після холодних обіймів Сули, після пекучої, спопеляючої огневиці, після Ітларевих глумлінь — то, певно, довго житиме… Вір у сіє, Гайко, вір! Без цеї віри тобі не пройти відміряного для тебе нелегкого шляху…