— Може, й так… Кров із тебе цебенить. Ходімо, зав'яжу.
— Не треба. То кров за праведне діло. Затягнеться.
Нестор поправив рясу. Одна пола її обірвалась і тяглася по підлозі. Але тим не переймався — ось тільки дістане голку з ниткою й полагодить.
Вийшов на подвір'я. Треба йти до Претичевої хати. Болить рука. Ниє у грудях. Здається, хтось його стусонув туди?.. Але сміявся в душі — князевих татей добре поколотили, а ще більше налякали… Тепер не так зухвало лютуватимуть. Оглядатимуться!
Отаке самовладдя Всеволодове. Усамітнився у тридниці зі своїми радцями-восхвалителями, правди княжої й суду княжого не править. Роздає чини й волості отаким грабіжникам… Ті свавільничають. Яко сей Нерадець. Допався до владарювання.
Хвіртка біля Претичевого двору була одчинена, її гойдав вітер. Нестор оглянув двір. Біля хати підметено. Стіжок сіна. Дровітня під повіткою. На вгороді криниця, прикрита, віком з нових дощок. Хтось по-божому господарює.
Зараз він одчинить двері й побачить Гайку. Скаже… Що ж він скаже їй?.. За гривни оті скаже, що віддав їх ігумену Стефану… Про обитель буде їй оповідати, що вона розбудувалася, надбала чимало скарбів, богові угодних.
Князь жалує їх, бо вони його опора. Скаже, можливо, про Вишатича — подружився з ним. Книгозбірню його навідує…
— Ой лишечко, чоловік божий! Пощо стоїш на морозі, на вітрі студеному? — На поріг хати вихопилась стара жінка. — Заходь погрійся ж.
Нестор здивовано ступив до хати. В обличчя вдарило теплим духом хліба, соломи, вогню. Ледве розгледів у напівтьмі низький сволок хати, велику округлу піч, стіл, застелений білою, вишиваною на кінцях скатертиною. У печі горіли дрова. Ще раз подивувався: в кутку, на покуті, висів великий мисник. На його полицях не було мисок, стояла одна маленька ікона Богоматері й велика чудернацька глиняна чара. Червона, полив'яна, з обох боків подвійні ручки-вушка. Дивний узор її набив око: то ніби колоски, то копиці, то сіті перевісів, то хвилясте плесо води… Волховська чара!
Поряд із нею стояв невеличкий дерев'яний ідолець. Довгоносий, з широким підборіддям, нахмареними бровами. Руки його складені на грудях, ноги впираються в округлість, що нагадує коло місяця чи сонця. Прадавній ідол Світовид… Він упізнав його! Той самий, якому кланялись дуліби й поляни…
Нестор упіймав поглядом іще одну дивину: над віконцем висів гіллястий і немов рогатий корінь… Здогадався: оберег дому. А з комина печі виглядала ватага червоноглиняних коників, лебедів, оленів, і ще якихось животин. Білі стіни печі до припічка розмальовані віночками червонястих руж. Отаке! Прямо із божого храму потрапив у якесь капище поганське…
Нестор перехрестився. В душу його війнуло чимось далеким, забутим, але рідним, що він настирно витруював із своєї пам'яті й серця стільки літ. Витруював жорстоко — молитвами, книгами, прокляттями, анафемою… Та не вдалося до кінця знищити цей світ у собі. Як не вдається людині зректися свого дитинства й свого роду…
— А я хотіла козі сіна підкинути. Коли бачу — чоловік стоїть. Чорний увесь. Я так переполошилась, грець би його взяв… — Певно, стара жінка відходила від переляку.
— Чому грець? — раптом запитав Нестор. Такої лайки він ще не чув…
— Кажуть, що тії гречини чорні хочуть усіх нас занапастити, а землю собі забрати.
— Охо, може, й хотіли б. Та не вийде нічого з того.
— Але ж таки хочуть? — допитувалась господиня.
— Чого тільки вони не хощуть… Усякого є на світі. Ось у тебе, бачу, старі боги й чародійства живуть поряд, на одній полиці з іконою. Охо!..
— Живуть, не б'ються. Хай усі помагають людям. А на тобі, отче, кров! — раптом злякалась жінка.
— Тому і зайшов. Се княжі таті мене трохи поколотили й мечем ребра шпортнули.
— Де ж це?
— У храмі. Удвох з отцем Михаїлом відбилися. Нерадця клятого ледве не вбили.
— Нерадець! — скинулась жінка. — Засліпнув серцем, Згинув чоловік… Через нього, клятого, і я з дому пішла, отче. Мати йому я. Ось і живу із малим сиротою гірким. З сином нашої Гайки.
Нестор зціпив зуби. Не міг слова мовити. Лиш обводив поглядом хатину. З печі дивилися на нього очі принишклого хлоп'яти…
— А Гайка… де?
— Ти знав її? Чув? Воєводи Яня Вишатича жона була. А потім… У полон забрали її, отче. В половецький полон… — Жінка схлипнула, закривши лице кінцем хустини.
З рук Нестора випав на долівку шмат полотна, який Ніга подала йому, щоб перев'язати зранену руку.
— Немає Гайки… І сина мого меншого — Майка — також немає. У полоні десь. А старший, Тука, наклав головою. Один Нерадець лишився. Та віднині не маю його за сина. Опсів хлопець, навіженим ніби став, отак з Гордятою нині й живу. А тепер ось дам тобі молока козиного. У нас тільки й животини, що Брязга отся. Випий, швидше оклигаєш.
Нестор мовчки випив поставець прохолодного, терпкого на смак густого молока. Раптом якийсь здогад пронизав його:
— То се воєводи Яня син?
Жінка ніби сполошилась, зиркнула на нього страдницькими сірими очима з-під рідких світлих брів, розгублено потягла за кінчики хустки під своїм підборіддям. Якась зачаєна таємниця рвалась з її вуст, але вона не могла в собі знайти відваги на відвертість. Нарешті тремтячим голосом мовила:
— Ні, отче. Се мій онук. Нерадців син…
Нестор приготувався почути що завгодно, лише не ці нелукаві і ясні слова, що так осмислено й навіть гордовито злетіли з уст цієї вже зігнутої літами й кривдами жони.
Від печі йшла гаряча хвиля тепла. За вікном уже опустилася Ніч…
Казали люди: триклятий Нерадець навчився стригти вовну разом зі шкурою. Знає про сіє князів бирич. Але знав і про інше: порожній повоз мусить звертати з дороги перед повним. Тож і дбав, щоби його повоз ні перед ким не звертав з дороги, а був повнісіньким. На ньому в'їхати мав у ворота боярського дому Яня Вишатича, помірятися з ним багатством і забрати собі бояриню. Так намірювався спочатку. Та Гайка нині жила поряд з ним, у Василькові. Недосяжна раніше, осяяна ореолом боярської вищості, вона тепер так низько упала в його очах, що можна було простягти лише руку й відразу дістати. Була тепер нижчою за нього. Задля неї не треба було зараз їхати кудись на застави у степ половецький, кидатись на зграю половчинів диких, аби прославитись, на весь край. Не треба було шукати інших ратних подвигів, щоб стати першим воєм-осторожником і здобувати задля неї золоту гривну боярську.
Гайка стала для нього такою ж, як і всі васильківські дівчата й молодиці. Звичайна. Нецікава. Тільки й того, що гарна. Нерадець чув себе скривдженим.
Ніби хтось відібрав у нього золоту мрію, задля якої він зібрався битися, умирати, аби досягти недосяжного.
Він прохолов до Гайки. Ба навіть зненавидів її. Не підозрював, що, відступаючись від Гайки, відступався від себе. І тим учинив собі найбільше зло.
Не з'явився у Претичевій хаті, коли в ній на повні груди заволав Гордятко, возвістивши світу про свою появу. Не знайшов дороги туди і пізніше, коли хлоп'я зіп’ялось на ноги й подибуляло то за червоноперим веселооким півником, то за смугастим хвостом кота Зеньки, що лінькувато витягував спину на призьбі.
Довгий час Нерадець жив із князем Всеволодом у Переяславі. Кмітливий до ратного діла, скорий на руку й неговіркий, Нерадець припав князеві до душі. Особливо ж після бою на Нежатиній ниві. Тоді князь і пожалував йому чин бирича у своєму княжому граді Василькові.
Якось під осінь до Василькова прибув з малою дружиною князь Володимир Всеволодович. Поближче до князя-вітця, щоб захистити київський стіл, коли що. Васильків — під боком у Києва, й відразу можна примчати на поміч вітцю. Поки що він ходив на лови. На вепрів.
Знову палали вогнища на подвір'і княжого терема, на вертелах пеклись поросята, гуси, качки. Бражний дух п'яних медів і ячмінного пива наливав млістю тіла, розв'язував язики і хітливі жадання.
Хтось непомітно відкликав князя Володимира у сутіні золотистого й пахучого від достиглих яблук саду. Повернувся швидко. Нахмарений, знічений, тільки блискав на своїх воїв темно-медовими очима. Простяг руку до Нерадця, нахилив до себе його турячу голову. Зашепотів на вухо, обдаючи бражним подихом: