Молодиця хитнула головою.
— Колись князь Володимир… поженив нас… Прости, князю… Поможи… — захлипала жінка.
Всеволод не міг бачити сліз. Краще кров…
— Не плач. Все буде добре. А скажи, чому ім'я таке дала доні своїй? — Неприємний здогад десь ворушився у ньому, і він скривився.
— Володарю мій… осподарю мій… Не винна я… Нарекла її Рутою. Та люди знай своє — Княжа, та й годі! Але боги мені свідки… Моєї вини немає…
— А чия ж?.. — Всеволод напружив чоло.
— Се… таки князева… Володимира… Того й лютиться Нерадець…
Гарячий віск витікав із підсвічника й обпікав руку Всеволода. Тепер він згадав, де бачив колись таку маленьку чорнооку людину, що так само кумедно облизувала верхню губку…
— Іди додому… Все буде добре, жоно.
Боявся глянути на дівчинку… Кров його, бач… Князь він. І син його старший Володимир — спадкоємець самовладця у Руській державі. Мусить бути щасливою жона, котра від князя чадо принесла на божий світ. Мусить мати шану від людей, а не хулу від княжих холопів…
А сей Нерадець закон переступив. Свою жону, богом дану і князем, кинув у підпілля! Відібрав животину в господі!
— Ходімо! — рішуче трусонув князь Любину за руку.
Сумно було Всеволоду за святковим столом. І такі справи він має лагодити. Аби літописці-ченці, що тихо ото навпроти нього сидять на лавиці й світять очима, потім записали: «Сей благовірний князь Всеволод був іздітська боголюбивий, любив правду, наділяв убогих… Був же і сам воздержася од п'янства і од похоті…» Так що краще йому, Всеволоду, не пити і чарки за вечерею.
— Нерадцю, — покликав Всеволод бирича, — Підійди-но, брате… Сядь біля мене… Потрібно на Волинь поїхати, Живець пам'ятаєш?
Нерадець догідливо зігнув турячу
шию.
— Пам'ятаю, мій осподарю. Для тебе поїду хоч на край землі.
— Отам край мій, Нерадцю… — Всеволод дивився поверх рівних пломінців свічок і бачив щось таке, чого ніхто не бачив і не дано було нікому бачити.
Думки Всеволода уже полинули в інший бік. Чорнооке дівча сьогодні нагадало йому про літа, що промчали не спиняючись, принісши йому старість, якої він не хотів приймати і яка все ж закрадалась в його душу й тіло…
Швидше б, швидше б на Волинь… Знати б слово Живки… Йому здавалося, що з нею він наздожене свої літа. Наздожене й зупинить їх…
Дні в'язалися у невидимі одноманітні вузли споминів. Руки опухли від доїння, репалися пучки, до крові обламувались нігті. Спина звикла не розгинатись — наприкінці осені люди ходили зігнутими вже постійно. Схилялись біля корів, кіз, овець, над цебрами з молоком, над ситами, відбираючи загуслий кисляк від сироватки. Очі все менше дивилися вгору — все більше в землю. В зіницях загусла втома, тягла повіки вниз, обламувала крила надій, що раніше чаїлись у душі, Тому люди байдуже спостерегли одного разу, що вже відійшло літо і відкотилась з вітрами осінь.
Завіяли футовії, завихрились сніги. Високі білі гриви заметілей мчали по рівному безмежжю, обганяючи одна одну. Морози вихолоджували тіло, крижаною поверхнею вкривали завжди мокрі руки, видублювали шкіру облич, грудей, ніг.
Вітри вимітали із веж залишки теплого духу, стугоніли між повозами. Але найгірше, що розганяли табуни по засніженому голодному степу. Верхівці денно і нощно гасали довкола, розшукуючи отари овець, чи кіз, чи забіглих від голоду коней. Половчини вибивались із сил. Руські бранці підказували пастухам-степовикам, що треба заготовляти на зиму сіно, будувати для худоби стайні та кошари, хоч із лозняка, хоч із саману, як те роблять землероби-русичі.
Половчини неохоче переймали незвичайний спосіб господарювання. Вони самі не вміли й не хотіли вміти будувати якийсь прихисток для худоби. Коли вже припекло, повели бранців до заростей лоз, ті набирали пруття, городили в яругах, у затишку, обори, накривали їх шкурами, заганяли худобу. Але сіна зимою не накосиш. Половчини змушували русичів діставати його з-під снігу. Напівроздягнених бранців гнали у степ, до берегів ріки, щоб гребти руками сніг, рвати злежалий сухостій, зв'язувати його у маленькі снопики. Їх потім носили до тих обор і кошар…
Люди гинули в снігах. Падали, як безодвітні снопи, віддаючи на поталу недолі свої голови; як ті колоски, що змерзали, чорніли і не давали вже парості.
Нутукчини, наглядачі-розпорядники, не милували й Гайки з Відрадою, як і всіх жінок-бранок. Вони також відгрібали руками сніг, рвали жорстку, мерзлу траву і в'язали у снопики.
Скоро морози скували сніги, що пойнялися було відлигою. Добратись до землі стало несила. А тут зшаленіли розгульні вітри й розметали кошари та обори. По снігових просторах розвіяли-розігнали худобу. Хто міг триматись у сідлі, всі на коней сіли, рушили групами на її розшуки.
Лежали глибокі замети. Кучугури зернистого хрускітливого снігу сягали черева коней. Вони немовби пливли у заметах, швидко вибивались із сил, робили за день малі переходи. Худоби не видно було ніде. Чи замело снігами, чи вихором віднесло далеко в степи.
З одною такою групою шукачів худоби поїхала й Гайка. Відрада прив'язала їй до сідла шкіряну торбинку із скрутом. Покрадьки перехрестила.
— Щасти тобі… Дивись за моїми хлопцями.
Сумно проводжала, склавши руки на грудях. Чи здогадувалась про щось добра Відрада, чи не вірила ні в що….
Слав'ята їхав попереду загону. За ним Гайка, а потім уже Борис і ще кілька половців. Верхівці були всі схожі один на одного. У широких штанях, у кожухах, баранячих шапках, що закривали все лице. Блищали тільки очі з-під волохатого хутра.
Вітер швидко замів сліди шукачів. Біла каламуть проковтнула чорні цятки верхівців. Степ тихо стогнав і свистів од поривів вітрів.
Через кілька днів Слав'ята довів своїх половчинів-загонщиків до замерзлого, зледенілого Дніпра.
Навпроти в білій імлі височів невідомий град. Гайка напружилась. Очима спитала: що се?
Застудженим, хриплим голосом Слав'ята одповів:
— Заруб-городець. Звідси — рукою подати до Переяслава.
Гайчині очі затуманились. Переяслав, руський град! Заруб-городець — руський град… Це вже руська земля!.. Зсунула хутро з рота, задихала морозяним паром.
— Слав'ято, Борисе… Худоби ж немає ніде. Загинули отари в буревії. Хан Ітларь, коли ні з чим повернемось, випече усім очі. Нам не можна вертати ні з чим. А Русь — ось вона. Поряд!
Слав'ята і Борис немовби і не чули її слів. Вони залишали на стойбищі свою матір… Вона прийме смерть за їхню волю. Чи ж буде їм та воля тоді солодкою?
Гайка знову сховала обличчя в хутро. Блищали тільки сльози в очах. Перегодом сказала, наче вгадала їхній страх:
— Відрада скаже: худоба загинула в снігах. Сини мої — також загинули в снігах. І все! А прийдете назад — не буде добра ні вам, ні вашій матері, А перед нами зараз — Русь Переяславська, за нею — земля київська і далі — вся руська земля. Перейдемо через замерзлий Дніпер — і вдома.
Слав'ята повів очима назад. Гайка збагнула: не втечеш, коли стільки половчинів з ними! Не дадуть втекти…
— Слав'ятко, братку, ти старший серед нас. І ти, Борисе… Пошліть же негайно посланців до хана Ітларя сказати: немає отар, немає табунів. Де шукати? Хай скаже Ітларь, де взяти худобу…
— Він скаже, Гайко: ідіть війною на русичів і візьміть собі їхню животину.
— Взимку половчини не ходять у похід. Треба чекати весни. А навесні, коли коні наберуться сил на пасовиських, усі половці підуть на Русь з лютістю великою в серцях, бо зголодніють за зиму. Біда, велика прийде тоді на Русь, — роздумував Борис.
Гайчині очі світились сльозою.
— Братки, все одно прийдуть вони на Русь, навесні чи влітку. Ми скажемо про сіє князям руським. Хай раті готують… Слав'ята витягся на стременах. І справді, Гайка придумала добре. Може, такого випадку більше їм і не трапиться. Під'їхав до половчинів-загонщиків…
Гайка витягла з торби останній шмат сиру, піднесла на долоні до коневої морди. Кінь покосував оком, ніби роздумував — брати чи ні, витягнув товсті губи й м’яко підібрав той шматочок. Тепер вона вірила, що скоро буде у себе вдома…