— Стій, не стріляй, князю! — гукав Вишатич до Мономаха. — Їх не дістанеш стрілами в хащах. Обходь з дружиною лог. А я тут… Звідси! Гей, вої-дружинники, за мечі!
Володимир Мономах опустив лук на спину коня. Другої миті він вихопив турячий ріг з-за паска и затрубив тривогу.
Княжа дружина, що розгортала свої лави для полювання, збиралася довкола Володимира. Тим часом князь приглядався до Вишатича, котрий видряпувався по крутому схилу логу вгору, до нього.
— А таки ж Вишатич! — вигукнув Володимир Всеволодович. — Отеє так лови! Біг за вепром, а піймав боярина. Га-га-га!
— Пощастило ж мені, князю, що наскочив на сю улоговину. Уже б дриґав на гілляці ногами. Ху-ху… Як отсі мої добрі молодці. Х-ху-ху… — витирав рукавом чоло.
— Кого ж будемо тепер ловити, воєводо? — реготав князь.
— Татей-душогубців.
— Татей?! — насмішкувато дивився князь Володимир на воєводу.
— Не кпинь над старим воєводою, князю, — ображено набичився Янь. — Бачиш, двоє моїх воїв уже гойдаються на воривці.
— Хто ж їх ото?.. — жахнувся князь, і справді угледівши двох висельників, що метелялися під дубом.
— Гайка! Гріховна проскупиця… — лячно вихекав з грудей Вишатич і скулився всім своїм маленьким кістлявим тілом.
Володимир недовірливо поглянув на Вишатича. Боярин, певно, несповна розуму. Ще такого ніде не чувати, щоби жінка та була провідницею татей.
— Ходімо звідси, воєводо. Пригощу тебе пивом. Одійдеш од ляку. — Володимир хвацько стрибнув із сідла.
Вишатич якось дивно хлипнув носом повітря і, все ще хитаючись та озираючись, поплентався слідом.
Раптом він шаснув убік. Йому здалося, що перед ним у кущах майнули чиїсь босі ноги. Трусонув головою, прихилився до сосни. Раптом закричав:
— Ось вона! Це вона! Держіте її!
Навпроти нього, втискуючись спиною в могутній стовбур сосни, заціпеніло стояла Гайка. На плечах і на обличчі її ворушилися розхристані пасма волосся. Вона заплющила очі, ніби завмерла.
Дружинники Вишатича також упізнали Гайку. Хтось із них коротко реготнув:
— Тепер твоя черга гойдатися на гілляці, проскупиця окаянна! — Певно, се був той дружинник, якому довелося вже розпрощатись із життям і відчути на своїй шиї зашморг.
Гайка не рухалась із місця. В усі очі дивилася на Вишатича. Не впізнай, не впізнай її, воєводо! Але воєвода ступив за спину князя Володимира й мовчки став давитися в її бік.
— Вона! — тицьнув пальцем ще раз.
— Боягузе лукавий… — прошипіла Гайка до нього й простягла обидві руки вперед. Їх в одну мить дружинники скрутили сирицею…
Ніга Коротка так і лишилась жити в Претичевій хаті.
Після половецького набігу не було кому збудувати хижі удові гридя Порея. Вся надія була на Нерадця. Але Ніга прокляла його, кровопивцю людського. Гадала, що поставить на ноги Гордяту, з ним і доживатиме віку. Лихі люди відібрали у неї й онука. Тепер лишилась одна. Гіркими сльозами виплакувала свою долю. Синів плекала-ростила. Рук не жаліла для них, ані безсонних ночей. Кривди нікому не заподіяла — ні другові, ні ворогові своєму. Та правду люди кажуть: добру людину бог любить, та щастя не дає. В тужній самотині сивіла й сліпла Ніга. Від виплаканих сліз, від невиплаканої недолі.
Не було синів, не стало Гордяти. Ошаліла Гайка, прибігши з полону, чаїцею розпачливою побивалася за синочком. Їздила до Києва. Три дні колотила-грюкала у ворота боярина Вишатича. Та напустив боярин на неї псів, а потім двох челядинів. Прогнали її.
— Іди геть, злодійко! — гукали до неї.
— Я ваша колишня осподариня Гайка! Я з полону втекла! Віддайте Гордяту!
— Немає у нас такої осподарині.
— Віддайте сина! — волала до людей. А може, до каміння. Бо не знала, що у лакуз і в челяді боярське срібло витруює людське серце.
— Немає у нас твого сина. Боярин Вишатич одвіз свого сина Василія до Новгорода Великого, віддав до науки дякові. Гордяти ж не відаємо! — слиняво реготали їй в очі.
Багато днів Гайка никала попід воротами Вишатиного терема. А потім щезла. Ніга Коротка не дочекалась нікого. Тужила мовчки за онуком. Тужила над зламаною Гайчиною долею. Якби могла, вколупнула б свого серця для неї. Та ба.
Іншої долі накувала Гайці зозуля. Ніде не сховаєшся від неї — ні в полі половецькому, ні у власній хаті. Отож недарма кажуть: не родися вродливим, а родися щасливим!
Люди, зустрічаючись то в церкві, то на торгу, пошепки оповідали один одному, що Гайка об'явилася в лісах із ватагою татей-розбійників. Що вони, яко тії біси, налітають на санях на боярські погости довкола Києва, палять їх, а добро роздають бідним людям. Ніби до неї багато охочих пристає: жебраки,
упосліджені долею, розорені смерди, бездомні холопи-втікачі, роби Із невільницьких ям і всякий люд знедолений. Ніга розуміла, що зранене людськими обидами серце Гайчине жадало насититись помстою над кривдниками.
Та навесні того року чутки про Гайку-проскупицю затихли. Певно, забігла зі своїми татями далеко або десь ускочила в сіті боярських чи княжих осторожників.
Ніга стала від горя ще більше сліпнути. А тут ще й Нерадець добивав її серце. Знову об'явився у Василькові- граді. Знову порядкував у княжому дворі. Але для Ніги його вже не було. Був проклятий людьми і всіма богами здирця людський. Його вона не хотіла знати.
Отак і жила.
У теплі літні дні Ніга так-сяк господарювала на вгороді, на грядках. Напомацки знаходила пирій чи який інший бур'ян і видирала його. Красне літо недовге. Вистачало лиш на те, аби подумати, що їсти взимку. Розгинала затерплий поперек уже під вечір. Та руки її не спочивали й тоді. Сидячи на призьбі, в'язала у пучки сухі цілющі трави: безсмертник, кропиву, полин, материнку, звіробій. Все те даровано людині ще старими богами від болістей тіла. Але ні старі боги, ні новий християнський бог нічого не придумали від болісті душі. Щоправда, християнський вседержитель обіцяв вознагородження у царстві небеснім за терпіння й муки на землі. Але на схилі років стерзана кривдами і болями душа людська уже нічого не жадає. Лише одного — спочинку.
І Ніга Коротка шанувала в серці усіх владик, благаючи у них помочі не собі, а Гайці й Гордяті на сьому світі. Дістала десь ікону Ісуса Христа, але кланялась і Світовиду, й Землі, чарувала на волховській глиняній чарі біля живого вогню-бадняка, запалювала його на Новий рік. Та її моління й чари нікому не допомагали.
Від того в усьому зувірилась. Жила від дня до дня. Зціляла людей травами і заклинаннями. Люди за те допомагали їй жити. Хто шмат полотна підкине, хто дровець на зиму, хто мису пшона принесе чи лоєву свічу.
Літніми вечорами сиділа на призьбі, перебирала трави, муркотіла під ніс якихось пісень. Чомусь на старості, коли став згасати її зір, на диво ясно вигострювалась пам'ять. Спливали давно забуті пісні, веснянки, приповідки. Де й бралися. Чи, може, самі по собі народжувалися в ній. В'язалися у слова, лягали у дивні співанки. Люди переморгувались: виживає з розуму стара Ніга. Та їм невтямки, що ті співаночки витягують з її пам'яті добрі спомини. Ниточка за ниточкою — і покотився клубочок. А їй веселіше на серці. Ніби заново своє життя переживає, молоді та веселі літа приходять. Ніби другий вік їй даровано!
— Ніго, чуєш? Чи вже й оглухла баба? — гукає хтось за хвірткою.
Ніга обриває пісню, яка розмотувала в ній клубочок споминів. Приставила долоню до чола, примружила підсліпуваті сльозливі очі. Хтось білів коло хвіртки, по голосу ніби сусідка її — Вербава.
— Що тобі, голубице?
Хвіртка хряпнула. По стежці загупотіла босими ногами дебела молодиця.
— Хутчій біжи до свого Нерадця, Ніго. Кажи, хай рятує Гайку. В біду потрапила! Кажуть, схопили її Вишатичеві мечники і вкинули в поруб у Чернігові. У дворі князя Володимира. Бідна головонько! Завела душу й тіло в неволю… — схлипнула сусідка.
— Немає в мене Нерадця, Вербаво. Сама знаєш, що немає. Одна я зі своєю бідою і самотиною…
Ніга дивилась підсліпуватими синіми очима кудись угору, важко поклавши чорні порепані руки на коліна. Безнадійно хитала головою. Якісь тривожні розмисли ворушили її зморщені вуста.