— А хто ж її порятує, бідолашну, коли й ти відмовишся від неї?
Ніга звелася, випрямилася. Оглянула двір. Тримаючись за стіни хати, посунулась до порога.
Вербава тихо ішла слідом.
— Ніго, ти далеко? Хоч скажи….
Ніга відмахнулась від її доскіпування рукою.
— Ти до свого Нерадця? — не вгавала молодиця.
— Не мій він, людоньки, не мій… Молодиця захвилювалась. Вхопила її за руки.
— Ніго, переступи через свою гордість. Не для себе ж… Задля всіх нас проси за Гайку. Хай поскаче Нерадець до князя Всеволода чи до князя Володимира. Хай скаже, вона жона його перед богом! Погублять же! Загине її чесна душечка! Ой загине! — Вербава гірко схлипувала у фартух.
Ніга мовчала. Думала. До Нерадця іти? Був би се не її син, чужий — пішла б. То й тепер може піти. Яко до чужого.
Махнула рукою до Вербави.
— Дай-но ціпок мій у руки. Не бачу, де він закотився.
Вербава метнулась туди-сюди, знайшла бабин ціпок. Ніга обіперлась на нього, аж прилягла грудьми, а другу руку закинула за спину, наче хотіла притлумити старечий біль у череслах.
— Спробую… Піду…
Вербава полегшено зітхнула.
Біля воріт Красного двору Ніга спинилась. Постукала у дошки ціпком. Там завалували пси. Ого! Нерадець завів собі псову охорону, певно, на людей вже не покладається!..
Довго чекала стара, доки одхилилась хвіртка. Перед зігнутою бабулею стояв височенний головатий байдило.
— Се ти, Нерадцю? — несміливо зашамкотіла. Її підсліпуваті очі не впізнавали у цьому кремезняку рідної дитини…
— Ну, я. То що?
Але голос!.. Голос був його, Нерадця.
— Гайку в поруб кинули у Чернігові. Рятуй.
Нерадець хитнувся на широко розставлених ногах.
— А мені що до того?
Ніга стояла, думала. Потім завернула назад. Ставила поперед себе ціпок, намацувала ним, тверду стежку. Але здаля почула, як зичний голос Нерадця когось кликав у дворі… Що ж… Вона зробила свою справу.
Знову вмостилась на призьбі. В'язала трави у пучки, думки в'язала у палкі слова.
— Охо-хо! Всевидящий боже Світовиде. І ти, Христос, син чоловічеський і милостивий. Все бачите, все знаєте. Зніміть прокляття із душі невинної і чистої. Хмарою закрийте її від клятого ока Чорнобогового, небесами накрийте, на главу красне сонце покладіте, підпережіть зірницями, частими зорями обтичте, гострими стрілами від усякого злого умислу порятуйте… — Ніга підняла обличчя догори, примружила сліпнучі очі до надвечірнього неба і знову шепотіла: — І ти, мати моя, Вечірняя Зоре. Як сама тихо гаснеш-зникаєш, тако щоб і злоба людська погасла в серцях до нас, бідних, у ворогів і надругателів наших. Тако щоб і скорб наш ізійшов-погаснув. Уйми-усмири ворогів наших, обпечи у супостатів серце… Злі думи, злі помисли їхні аби не приносили нам біди нової…
Але що Нерадець? Ніга звелася на ноги. Вона сама піде у Чернігів!..
Довгі безкінечні закляття зривались із вуст Ніги Короткої. Як безкінечно довгий шлях, що вів через бори й поля до далекого града — древнього Чернігова.
Нерадець зірвався і собі в дорогу. Але в протилежний бік — до Києва, до князя Всеволода. Певно, він уже утишив свій гнів супроти Нерадця за ту Нежатину ниву. Зрештою, Нерадець старався задля нього — задля його возшестя на київський стіл. Та й те сказати — чимало ворогів Всеволодових позаганяв у шпарини. Яко таргани, чатують, коли виповзти, щось ухопити в свою пельку, а то й нишком-тишком під ребра меч всадити.
Знав Нерадець, що його рука й нині потрібна Всеволоду. Тож і осмілився просити за Гайку. Вирятує її з ями. Відтане її серце, вдячністю обізветься до нього. Як було те колись. Уже стільки літ жила в ньому мимолітна Гайчина любов. Така палка і така гірка… Незбагненною лишилась для нього ця любов, як і Гайчина душа. Коли б розкрив таємницю її, може, другим став би на сьому світі. А може, й ні. Того він не знав. Знав лиш, що все життя жадав піднятися над іншими, яко і вітець його, Порей, що задля цього став княжим гридем. Нерадцю ж було замало стати гридем. І він досяг більшого. Гайчина любов допомогла йому в тому. Нерадець вивищився над чорним людом. Виповз на чужій крові й на чужих сльозах. Та зате втратив Гайчине кохання і саму Гайку.
Тепер боги зглянулись над ним. Посилали йому можливість вернути її до себе.
Нерадець вірив у свою долю. У князеву милість. У Гайчине порятування. Може, її, злодійку-розбійницю, вже привезли до Києва, щоб на вічевому майдані, біля стін святої Софії, привселюдно скарати. Як се робили з усіма чародіями і ворохобними татями. За законом правди князевої.
Наблизився, вже до Деміївської слободи, як почув далекі дзвони. Від стольного Києва вітер доносив. Дзвонили розмірено й тяжко. Холодний острах увійшов йому в груди. Чим ближче добувався до стольного, тим ясніше чув тривогу київських дзвонів.
Нарешті Золоті ворота. Крізь неширокий їх отвір, затиснутий з боків могутніми мурованими стінами, що стрімко здіймали над собою високоглаву струнку церквицю Богородиці благовіщення, вливалися юрмища людей. Смерди-брачі, слобожани з довколишніх оселищ, рукомесники, бродячі ченці. Хто пішки, хто на коні, хто на повозах.
Нерадець осадив коня біля сивоголового жебрака з полотняною торбою за плечима.
— Чого дзвонять?
Жебрак перехрестився. Блимнув більмами очей до сонця.
— Князь Всеволод, мовлять, відійшов у царство небесне.
Мечі блискавиць сяйнули в зіницях Нерадця. Запізнився він… Немає Всеволода… Його, єдиного свідка гріхів кривавих. Усі жахні Нерадцеві таємниці навіки померли із Всеволодом!.. Ніхто не сміє нині сказати: Нерадець — убивця. Віднині Нерадець тільки велеможний бирич Васильківський, якого наставив князь за доблесть і тверду руку! Наставив молодий князь Володимир, який тепер є спадкоємцем київського столу. Хто що скаже про нечисті руки і брудну совість Нерадцеву?! Він боявся тільки київського князя, якому вірно служив і якого мріяв також… щоб кінці у воду!..
На Княжій горі бучний і пишний похорон. Ревіли піснеспіви ченців і владик. Дзвеніли-ридали дзвони, У роздумах стояли кияни. Нишпорили довкола колючі погляди молодших князів і княжат, бояр і знатних дружинників. Софійська площа до самого храму Богородиці, усипальниці руських князів, були запруджена людом. Тихо злітали з уст слова. То тут, то там…
— Де ж покладуть його?
— Кажусь, вітець Ярослав Мудрий його найбільше любив. Найменший син. І заповів покласти поряд із собою.
— Наймудріший, найменший — і найученіший був, се певно. Знав читати книги п'яти народів. Смислений князь був. Але державець — негідний…
— Охо-хо! Скільки вже тих князів лежить у Десятинній церкві! Скоро й місця не стачить…
— Добудуть! Он скільки монастирів довкола — і Дмитрівський, і Михайлівський, і на Клові, і в Печерах. Нині чорноризців більше, аніж смердів. Все моляться за князів. А хто ж помолиться за ратая?
— Чу! Тут ніхто за тебе, брате, не
помолиться. Ходи до Канева. Там є Перуновий праліс і капище Перуна. То й помолишся сам за себе. Пощо сподіваєшся на чорноризців? То діти Чорнобога!
— Т-с-с… Не коромоль, язичнику! У Києві-бо, не в своїх Перунах.
— Хто ж сяде на київський стіл? Мене прислали містечани поспитати. Та й раду дати.
— Кого радиш?
— Всеволодовича. Нашого князя Володимира Мономаха. Руки і розум має міцні й державні. Останні роки усім кермував за отця свого старого.
— Не по закону твоя рада, чадо Перунове. Стіл київський має перейти в руки старійшого в роді Ярослава. Князь Ізяслав, старший Ярославич, полишив своє сім'я і возростив нащадків.
— Го! Ярополка давно нема. Лишився єдин Святополк, той, що в Турові сидить.
— Щось тихо сидить. Не видати і не чувати. Які справунки державні вершив — не відаємо. А Всеволодович у Переяславщині половців тисне в степах, у граді Чернігові державить по закону. Князів коромольних волинських мирив.
— Не по закону це. Святополк — по закону.
— Не хочемо Святополка! Такий же здирця, як і батій його. Буде знову ляхів наводити на нас. Хочемо Володимира!