Гомін пройшов над принишклим натовпом. Що за біда нависла над ними? Живуть вони тихо, сумирно, незлобливо. Множать багатства і рід свій. Ні на чию волю не посягають. Ні в кого хліба не забирають. Чужої ниви не пожинають, чужих чад не холоплять…
Але Славута прозріває тьму будучини, бо нощеденно єднається серцем із кумирами і Небом. Його мова — віща. Слухайте ж… слухайте… Справедливо-бо рече., що минули часи, коли рід і плем'я могли жити відокремлено. Коли кожен хотів сам собі славу ратну стяжати. Вороги наші сильні єдністю, то й здолати їх можливо лише єднанням. І ми здобули собі волю спільно — огородили поле списами і встановили мир своїм нивам і хатам. І знову Дніпер поміж руських ланів несе води слов'янські у Тепле море.
— Відаємо сіє, волхве, і шануємо тебе за слово мудре, — мовить урочо князь Чернь.
— Твоїй мудрості завдячуємо, Славуто, — хитнув сивою головою Будимир. І осікся: негожо льсту кидати в очі мудрому мужу.
Але Славута не зважив на похвальбу, окинув гострим зором голови мужів.
— Сьогодні хочу вам іще одну правду повідати: боги Неба уже покликали мене до себе. Віщий Перун для мене готує своє кострище.
Усі з жахом подивилися на товстий шар жару, що яскраво жеврів коло важких кам'яних стіп Перуна.
— Не покидай нас, Славуто, — пролунало відчаєно.
— Вічних людей не буває, сину. І волхвів також. Глибока тиша залягла коло требища. Було чути, як шелестіло угорі листя могутнього дуба.
— На кого ж нас залишаєш?
— Про сіє мушу вас спитати…
Віче знову сколихнулося. Ніхто не думав про це. Навіщо було? Вони орали ниви, корчували у борах пні, пасли череди, ловили звірину. А думав за всіх князь або ж мудрий Славута.
Відтоді, як вигнали аланін із землі слов'янської, мужі не брались за мечі, тримали в руках лише чепіги плуга.
Тепер же їм усім треба подумати. Справді, Славуті наступив час відходити. Але що вони можуть зарадити? Одвикли думати…
— Спитай у Неба, волхве… Перун хай підкаже…
— Маєте своєю волею обрати собі князя, аби усіх вас єднав — усі племена і роди. Тоді меч ваш буде несхитним.
— Достойнішого за тебе ми не бачили… — Князь Чернь випнув груди.
Будимирові здалося, що задніпровський князь хоче нагадати зараз про себе, аби віче його назвало, великим полянським князем і князем усіх інших племен. Але ж Будимир — молодший! Не гірше за інших уміє битися. Хіба не він, вічевий князь уличів, пригорнув до себе росичів і Родень? Хіба не він міцно державить в роській землі, яку жадає передати своїм синам від ясноокої Купави, дочки князя Люба? Будимир ступив крок уперед. Став поряд із Чернем.
Славута обвів обох поглядом. Мужі полянські затихли.
— Хто з вас, сини мої, уступить своє жадання іншому?
Чернь погладив свою сиву бороду. Він надто старий, щоб поступатись честю молодшому.
Будимир розправив свої широкі, плечі. Він заступає ними шляхи від Степу! Хто хоче помірятися силою із ним?
І обоє стояли нєзрушно.
Славута підняв руку.
— Жоден із вас, сини мої, не годен для кермування іншими. Бо не вміє тамувати у собі власних жадань, власної гордині.
Мужі незлобливо осміхалися. Потягли обох князів назад, до гурту.
— Не вмієте свою гординю зігнути, то й не лізьте в керманичі.
— Ще не народився той, хто стане наді мною! — зиркнув у бік Будимира князь Чернь.
Славута похитав головою.
— Біда, коли серце мужа трухлявіє разом, із його тілом. Думайте, браття і вся чесна родино…
— Не знаємо, волхве. Віруємо твоєму слову.
— Не буду казати. Шукайте того мужа самі поміж себе. Міряйте одною мірою душу його — чесністю і сумлінням. А мені вже час… Іду в Небо… Перун кличе. мене…
Славута ступив босими ногами на требище. Вогонь ураз спалахнув великим білим полум'ям, ніби вітаючи його.
Ніхто не помітив, хто розстелив під ноги волхву сувій полотна. Він ішов по ньому, як по білій стежці, не лишаючи слідів від своїх сухих старечих підошов. Ось уже нога його ступила у купу жару, спалахнуло біле полум'я, охопило всю постать, затріщало в бороді, сивих пасмах…
Далі могли дивитися лише мужні душею.
— У Дніпер киньте мій прах… У Дніпер! — почорнілим, обвугленим ротом видихнув Славута слова разом із полум'ям. — Хай пливе мій прах рікою слов'янською… через усі землі слов'янські… У Дніпро-о…
Очі ідола світилися гарячою червінню, ніби наливалися Славутиною кров'ю.
— Пощо стоїте, мужі ґречні? Біда прийшла до нас. Хозари!.. Хан Трухан з ордою котить!..
Звідкись з-за спин чувся розпачливий голос. Вічовики огледілись. Хозари? Оті, що кочують у Прикаспійських степах?
— Звідки знаєш, Кию?
Перед ними стояв високий, крутоплечий муж з великими червонястими руками. Волосся його підв'язане на чолі вузеньким шкіряним пасочком — як робили се кожум'яки… І сам він прибіг з кожум'яцького оселища, що притулилось на березі річки Глибочиці, коло капища Волоса.
— Ведіть нас, князі, —заговорили поляни до Будимира і Черня. — Хозари в землю нашу прийшли. Мусимо боронитись.
Чернь відступив від Будимира.
— Хай він і веде. Я вже старий для січі.
Погляди вічових мужів спинилися на Будимирі.
— Маю бігти до Роденя. Застави у степ послати. Роські ниви берегти.
— Ні, князі любенькі! Не підете самі звідси. Будете з нашим родом свої дружини єднати, поодинці усі погинемо!
— Так і Славута заповідав нам… — загомоніли вічеві мужі. — Єднаймося родами…
— По всій річці слов'янській нехай стають докупи слов'янські племена!.. Тоді чужаків охомутаєм.
— Правду мовиш, Кию… Яко і волхв заповідав сіє…
— Благав же — у Дніпро кинути прах. Щоб пам'ятали його слова в усій землі слов'янській!..
— А що, нехай Кий і єднає усіх. Віща мова Славути увійшла йому в душу. Ніби тут був, коли волхв із нами прощався…
— Будь нашим привідцею, Кию… Веди нас!
— Іменем Перуна — захисника нашого!.. Іменем віча племені полянського!..
— Кия!.. Кия жадаємо в князі!.. Клянись, Кию, на мечі у вірності роду полянському…
— Клянусь!..
— Присягайся прахом Славути, нашого віщого отця…
— Присягаюсь!..
— Молися до Великої Ріки слов'янської!..
— Молюся!..
— Кий — князь полянський!..
— Дякую вам, браття, і вам, родино близька і дальня… Готуйтеся до походу проти злого Трухана.
— А ти, князю Чернь, і ти, Будимире, ведіть свої дружини до Росі, разом перегородимо поле списами…
Оглавок п'ятий
Гріхи людськії
Ігумен Печорського монастиря Іван з тривогою дивився у віконце своєї келії. Після смерті князя Всеволода знову доводиться круто мізкувати владиці, як лишити обитель Печерську на державній висоті в землі Руській, якої досягла вона великими трудами своїх благовірних ігуменів — Феодосія, Іларіона-Никона, Стефана і своїх учених писців.
Через те владика Іван не повертав державний пергамен Нестору. Сам узявся за писало. Написав про Всеволода, яко про князя, якому мусять слідувати його наступники. «Сей благовірний князь Всеволод був з дитинства боголюбив, любив правду, оділяв убогих, воздавав честь єпископам і пресвітерам, особливо ж любив чорноризців і давав їм усе, що вони просили…» Спадкоємці Всеволода мусять так само бути боголюбивими і воздавати честь ченцям-чорноризцям, особливо ж — Печерській обителі.
Але душа Івана відчувала щось недобре. Хто із князів сяде нині на київський стіл? Всеволод сидів не по закону, з волі киян, котрі пам'ятали свого великого волостелина Ярослава Мудрого, що прославив Русь, могуттю державною в усіх кінцях світу. Законно мав сісти у Києві князь туровський Святополк, старший син старшого Ярославича — Ізяслава. Печерська ж обитель, що стояла на сторожі міцності Русі, при Івані-ігумені підтримала незаконне володарювання Всеволода, бо так хотіли бояри.