— Цілуйте хрест на тих словах! Цілуйте! — Ігумен підсовував до облич князів свій хрест, але тільки Святополк приложився до нього губами.
— Хай Мономах нас веде. Ми йому віруємо. Мономах!
— Цілуйте хрест, чада мої. Обоє і ведіть. Боржій треба виступати!.. Поганини гублять землю нашу, — ігумен поспішав замирити князів-суперників.
Килька впізнала серед голосів тонкий зичний голос Яня Вишатича. Проштовхалась до нього.
— Воєводо Яню, воєводо!
Боярин аж пересмикнувся плечима.
— Який я тобі воєвода? Воєводою нині брат мій, Путята.
— Не знала, боярине, прости… — Припала до його плеча скронею, ніби не в храмі привселюдно стояла, а в покоях у боярських. — Шукаю тебе повсюди. Поможи мені… Біда! Земля моя розорена. Села спалені. Люди в полон забрані, а ті, що лишились, умирають з голоду. Позич мені із своїх онбарів. Вік не забуду. З нового врожаю і віддам.
Вишатич стрельнув очима врізнобіч.
— Бачу, господинею умієш бути. Але — немає в мене зайвого. Сама знаєш: всюди голод.
— Та я тобі новим зерном оплачу за той хліб! — Кильчині очі заіскрились чорними вуглинами.
— Зерном? Але ж воно попріє в онбарах… А я на торгах нині срібла візьму, скільки захочу.
— Та в мене, боярине… немає нині гривен. Усе згоріло.
— То, коли немає, чого просиш? Немає і в мене нічого. Іди звідси.
— Не піду! — бліднучи, прошепотіла Килька. — Доки не даси хліба.
— Не дам. Іди собі.
— Пошкодуєш, Яню… — засичала злютовано йому в облич.
— Одступись, ряба жабо!
Килина аж підскочила від тої образи. Але затиснула губи й стала притьма вибиратись із храму. То вона тепер для нього ряба жаба?
Примчала до Яневого двору як навіжена. Стала посередині, взялася в боки.
— Гей, ви, двораки! Гриді! Бравліне! Велів боярин запрягти п'ять повозів і зерном засипати. Щоб одна нога тут, а друга — там. А-а, се ти, Гордято? Чи ти вже, пак, Василієм називаєшся. Красний, кра-а-с-ний парубок! Ану помагай і ти! Твій боярин добрий до мене! Не забув мою службу вірну!.. Позичає до нового врожаю. Голодних людей буду рятувати!
Гордята кинувся помагати дворакам. Оця клята Килька хоч кому памороки заб'є, а свого доможеться. Сила відьомська в ній якась грає… Захопивши з собою кількох повозників, Килька швидко зникла із Яневого Двору.
Коли боярин повернувся додому, його ошелешили новиною про Кильчину зухвалість. Не знав лише боярин, що того зерна Килина не довезла — повози пограбували ватаги погорільців.
Через кілька днів після примирення у храмі святого Михаїла дружина князя Святополка вирушила з Києва до Триполя. Під Києвом з нею з'єдналися дружини Володимиру Мономаха і Ростислава.
Але, певно, душі їхні ще не вичахли від взаємних кривд. Біда, коли доля інших залежить од возносливих і хитрунів, що жадають грітися чужою славою й чужим розмислом. В очах гордого Володимира Мономаха загусла туга. Се він мав би вести усю руську рать проти половецького Степу. Хіба він не найдостойніший із онуків Ярослава Мудрого? Учився у своїх великих пращурів князювати. Яко старий Святослав, усе життя своє провів у походах. Вітець Всеволод сам нікуди не любив їздити — його посилав: і проти половців, і в землі свої за даниною, і проти ворохобників, і проти коромольних князів. Володимир Мономах не шкодував ні свого живота, ні трудів великих — завжди з перемогою назад вертався. Бо сам доглядав усе — на воєвод не покладався: і сторожу споряджав, і вночі чати сам перевіряв, спав поряд зі своїми воями, підклавши сідло під голову. Землі свої леліяв. Знав, що від землі і від людей багатства його зростають. Учився мудрості і в князів великих, і в ченців, і в книгах. Готував себе до великого князювання осмислено.
Мав возвеличити свій час і землю Руську вознести вище, аніж стояла вона за великого Володимира і за мудрого Ярослава. Адже він — продовжувач царського роду Мономахів. Мав право по крові узяти до своїх рук державно кермо і у Візантії. Коли доля йому усміхнеться, він з'єднав би Візантію і Русь. Отоді увесь світ лежав би під його підошвами…
Тому Володимир себе не жалів, гартував тіло і серце. Уже з тринадцяти літ почав водити дружину. А нині — у цього за плечима сорок. За цей час не єдиножди пройшов наскрізь землі в'ятичів, кривичів, смольнян; вивільняв од ляхів Володимир і Берестьє… У Польщу ходив — аж до Чеського Лісу, ляхам у поміч. Був у Турові, Новгороді, Полоцьку, Переяславі-Заліському… Ходив війною на вежі половецькі, на Одреск, Чернігів… Бився з Олегом Гориславичем, із Борисом, Всеславом Полоцьким… А скільки ханів у полон побрав! Біля однієї Білої Вежі взяв чотирьох Багубарсових братів лютих, Осеня, Сакзя… На Стугні бився з Тугорканом до вечора, біля Халепа; у ханів половецьких — Гліба й Ітларя — челядь забирав многожди… Одних бив, інших змушував собі служити. От як Читаєвичі, що ходили із ним на Мінськ, проти Всеслава. Після того ж, коли Янь Вишатич давив ворохбу у Полоцьку. Не лишили в тому Мінську ані челядина, ані худобини…
Тепер знову він іде на Стугну. І знає, що всі дивляться з надією на нього, Володимира Мономаха, а не на Святополка. За все своє життя Святополк жодного разу не виходив у Степ. Може, й половчина не бачив. Де там! Сидів то в Новгороді, милістю бояр новгородських, то в Турові, серед драговин. Тепер сей князь має поставити руські раті супроти небачених ним ніколи ворогів, має показувати, куди якому полку заходити, де найліпше пробитись крізь стрій ворожого стану!..
Мономах знає, що Святополк озиратиметься на нього. Усі воєводи і менші князі будуть дивитися на нього, онука царя Мономаха і Ярослава Мудрого… І літописці колись напишуть про нього правду… Коли, звісно, великий київський князь дозволить… А коли не дозволить, то не дочекатися тобі, Мономаше, слави у віках за твої подвиги і труди доблесні. Краще візьми і сам про себе напиши… Або якому літописцю своєму доручи справу сію. Тоді й нащадки зуміють поцінувати твоє подвижницьке життя, а найбільше те, що зумів себе взяти в узду, піднятися над жаданням заслуженої честі. Дрібний чоловік не здатний піднятись над собою. Тому він дрібний і в діяннях своїх… Він же, Мономах, у всьому хоче бути великим…
Володимир пильно і звично вдивлявся в степ, де вітер ганяв темні хвилі по шовковій тирсі, його вигострене око мисливця помічало то якого звіра, що не встиг іще заховатися від раті, то пташину, що випурхувала з гнізда й безтямно лопотіла крилами над непрошеними і нечеканими людьми. А мисль сама по собі крутіжилася, вузлила мотуззя споминів, упокорювала душу його. На пам'ять приходили святі отці і їхні заспокійливі повчання: «Не змагайся з лукавими, не заздри творящим беззаконня, бо лукаві будуть знищені, слухняні ж господу будуть володіть землею…» І йому треба бути слухняним своїй долі чи волі господа — тоді будучина в нього обнадійлива! Терпи ж, Володимире Мономаше, терпи… І воздасться!
Давно вже поминули діброви, березові гаї та бори київських околиць. Підходили до берегів невеличкої тихоплинної річки Стугни, на якій стояв ряд городків, охоронців підступів до Києва, — Васильків, Красне, Трипіль. На одному її березі лишились зелені пущі й діброви, на другому — починались пагорби, урвища, роздолля для степових вітрів. Весняний яро-оксамитовий простір впирається тут у голубінь небес. Наповнене сонцем п'янке повітря від трунків степових трав… Вгинаються під копитами сивий полин, і рута-м'ята, і чебрець… Шовком стелеться чубата тирса. Руський степ… Скроплений кров'ю русичів, засіяний їх білими кістьми, як білим камінням. Стогнеш нині, Степе, під копитом орди половецької. Став чужим, ворожим. Пощо губиш силу руську?.. Пощо насилаєш єси орди диких кочівників, які гублять ниви, оселища, городи… Ось поминули давні вали за Триполем. Невідь і коли, невідь і ким насипані вони супроти дикого Степу. Проходять нині раті руські поміж ними — дивуються. По ліву руку — вал, по праву — ще вищий. Через увесь зелений простір тягнуться. Може, ще проти гуннів насипали їх русичі, а може, проти обрів. Тепер ніхто того не відає. Тепер тут гуляє вольниця половецька. Та славу руську вітер розганяє…
Одне небо знає усе. Але воно надто безмежне і бездонне. Німотно нависли з нього білі пухнасті перини хмар. Ніби лебеді пливли по синьому морю і враз поснули. Гуляй-вітри десь принишкли за гребенями валів.