Козл Сотанович склав руки на грудях і схилив у шанобі голову. Ніби щось стверджував. Хан вимогливо підніс руку вперед. Із сусідніх повозів відділилося двоє половчинів. Вони вели на шворці Слав'яту.
Нерадець аж очима закліпав. Звідки він тут об'явився?
Ітларь боляче смикнув Слав'яту за чуб. Хлопець тільки скрипнув зубами.
— Відпусти його, добрий хане. Се отрок князя Володимира,
Ітларів сміх був тріскучий, мов скрекіт сороки.
— Се мій конюх, гостю, мій раб. Він колись давно утік од мене із моєю жоною, білою бояринею. А тепер він тікав од твого князя. Потаємно, вночі. За непослух розплатиться… Кех-кех-кех…
А через кілька днів дружина Мономаха рушила з Чернігова. Пізніше Володимир Всеволодович написав про це: «І вийшли ми на святого Бориса день з Чернігова і їхали крізь полки половецькі, близько ста чоловік, з дітьми і жонами. І облизувались на нас половці подібно до вовків, стоячи біля перевозу і на горах, — бог і святий Борис не видали мене їм на поживу, невражені дійшли ми до Переяслава…»
Хатина старого подільського гончара діда Бестужа тулилась до високої кручі під Києвою горою. Звідти брав початок гончарний кінець рукомесного київського Подолу. Невідомо, який з пращурів Бестужа збудував тут цю хатину і вирив у кручі глибоку яму, в якій і обпалював горшки. Може, ще тоді в цій кручі була та біла глина, з якої робили місиво для різного гончарного дріб'язку. Але тепер глину доводилося тягати мішками чи в кошиках на плечах з-під кручі Боричевого узвозу. Старий Бестуж ту роботу тепер перекинув на двох своїх молодших синів — Радка і Микулу. А двоє старших сиділо біля гончарних кругів. Цілими днями туркотіли оті дерев'яні кола, на яких з-під рук Кирика і Брайка виростали крутоплечі поважні горшки, пукаті макітри, довгошиї глеки, дебелі корчаги, вухасті кухлики, високі й низькі миси і полумиски… Усе те добро дід Бестуж відносив під повітку й виставляв на довгі полиці сушити. А вже згодом ставив на широку черінь гончарної печі й починав обпалювати… Це було найбільше таїнство, яке супроводжувалось заклинаннями, причитуваннями, шептанням.
Гордята вже знав, що, коли дід Бестуж одягав свою празникову сорочку й підперізувався шкіряним паском, у хаті не можна говорити голосно, наспівувати пісень, грюкати дверима чи рубати щось сокирою., Стара Бестужиха, баба Святохна, спиняла забудька суворим мовчазним поглядом, від якого по спині розбігалися мурашки. В ті дні Гордята забивався у другу хатину, де стояли гончарні круги і де завжди було волого від замішеної купи глини, яку шматками клали на круг сини Бестужеві. Вони також обережно крутили ті круги, тихо перемовлялись, чогось ніби полохаючись. Бо й справді, від того, як обпаляться горшки та макітри в печі, якого будуть кольору і як дзвенітимуть у руках покупців, залежатиме достаток їхньої сім'ї.
Усім торгом того дріб'язку клопотались Святохна і старша невістка Купина. Це була дебела, рум'янолиця молодиця, яка сильним співучим голосом уміла перекричати чи не весь подільський торг, що збирався біля старого капища Волоса, на березі Почайни. Купина возсідала на високому ослінчику біля гори тих рум'янобоких, ніби підсмажених горщиків і глеків і своїм дзвінким закличем обіцяла найбільші блага, які може принести людині куплена у неї посудина.
— А ходіть-но сюди, молодиці й дівиці! Не минайте своєї долі! Вибирайте найкраще горнятко! І пече, і варить! Чоловік не надякується, діти не нарадіють від тої смакоти. Так все умліває! А візьми, сестро, в руки — як дзвенить! Яко срібний! А осьдечки й кришечка до нього. Беріть, беріть, то опани! А то — кухлики! Лагвиці! Мисочки! Вибирай, що до серця тобі усміхнеться…
Гончарний крам діда Бестужа знав увесь Київ. За ним приходили навіть з інших торгів — із Житнього, Сінного, Волоського…
Гордята, як і старші сини Бестужа, ретельно налягав грудьми на шматок глини й безперервно торкав ногою нижнє коло, яке було насаджене на спільну вісь із верхнім кругом, на котрому вправні руки гончаря витягували з того шматка боки й вінця глиняного виробу… Немудре те мистецтво гончарне, але не всім дається в руки. Лиш терпеливим, що мають добре око і гнучкі пальці. О! Пальці… пальці… За три літа, які Гордята жив у Бестужів, утікши від боярина Вишатича, ті пальці його зробилися від сирої глини зморщеними, аж синіми.
Але не покидав Бестужів. Гончарував. Прилип до гончарного круга. А може, більше до гончарівни, русокудрої Мілеї, що світила до нього синіми оченятами і ясними рум'янцями на щоках. Він не знав, що про це відали всі у сім'ї старого Бестужа, окрім нього. Але мовчали. Хто знає, що вийде ще з цього заброди. Зірветься і знову кудись побіжить… Як утік із дому боярина Яня Вишатича… Кажуть, був там у пошані. У князя Святополка служив при дворі… Чого б ото було тікати від достатку й ласки?
Гордята не знав, що на нього дивилися тут з осторогою. Глипав спідлоба на Мілею, червонів до вух, коли вона вбігала в хатину, лопочучи п'ятами по долівці й розвіваючи широким подолом сорочки.
— А це що буде? Отакеньке пузатеньке. Кухлик? А це — з ручкою — глек! А це — з двома ручками, макітра якась… А що на ній малюєш — снопики, сіті, листячко?.. Що се буде, Гордято?
— Чаша для чародійства.
— Ой… Навіщо?
— Щоб люди знали, коли в поле виходити, орати щоб, а коли починати жати.
— Ой… Де узяв? — Оченята Мілеї світять до нього цікавістю і довірою.
Гордята ретельніше натиснув на круг, але вимовив:
— Килька віддала.
— Яка ж се? — Голос у Мілеї згас. На очі набігли сльози.
— Ота, що матір мою знала. І що колись забрала мене від баби Ніги.
— Де ж вона тепер, та Килька?
— На дворі у крамаря Івана служить. Челядницею стала. А була — бояринею. У боярина Яня забрала колись хліб із комор — обманом забрала. Так боярин князю Святополку на неї поскаржився. Всі землі забрали у неї. Я заступився, сказав, що той хліб голодним людям пішов. То боярин так розлютився, що велів мене побити на стайні. Мене й побили… Того й пішов від нього… Сам пішов.
Гордята торкав ногою нижнє коло гончарного верстата і чув, як під його пальцями оживає глина. Кладучи на верстат той шмат глини, ніколи не знав, що буде з нього — лагвиця тонкошия а чи вухаста макітра. Але хотів, щоб старий Бестуж його похвалив: «А наш Гордята знову придумав дивну штуку! Дивіться, сини. Учіться в нього». Усі збіжаться, будуть ойкати та айкати. А йому — від того радість. Бо Мілея подивиться на нього широко розставленими голубими очима, повними захвату…
Гордята щасливо посміхався. І нехай старий злолютний боярин Янь забуде, що колись у нього жив Гордята. Тепер він знає, чого матір його втекла від цього сивого крука. У-у, який лютий, безжалісний звір сидить у його душі… Який жорстокий і безрадісний світ навколо нього… Ні до кого немає ні добра, ні щирості, ні правди…
Після тих канчуків, якими нагородили його конюші Яневі, Гордята мотнувся до Василькова. Хотів розпитати людей про свій рід. Сторонилися його люди. Лише добра тітка Вербава оповіла йому про бабу Нігу, про матір Гайку Претичеву і про якогось парубка, що врятував її. Розповіла і про злого Нерадця та боярина Яня…
Довго плакав хлопець. Вичахло щось у його гарячому серці. Чув себе осиротілим і скривдженим. Не міг повертатися тепер у старе життя, бо воно забрало в нього віру в людей. З тих пір відчув, що опустився з якихось примарних вершин на земну твердь. Тепер він знав свій рід. Свій гордий смердівський рід. Знав свою відважну матір. Добру бабу Нігу. Знав, що його дорога віднині пролягає серед таких же людей…
Гордята довго никав по київських торжищах, почаївських узвозах, десь щось крав, аби не вмерти з голоду… Десь комусь допомагав… За це йому давали якийсь шмат хліба… А потім підібрав його дід Бестуж — Гордята кілька разів допомагав йому вантажити горшки на повоз. Отак і опинився він у гончарні.
Скоро зустрів на торгах і Кильку — продавала з-під поли бабину чародійську чашу. Ледве випросив назад.
Побачивши ту чашу в руках хлопця, Бестуж заусміхався усім лицем. Колись ще дід його робив такі чаші для капищ ідольських та волхвів. По узорчатих зірочках на їхніх боках люди відраховували дні весни, літа й осені. Підраховували, в які дні найвище сонце у небі, коли настає дощова пора, а коли приходить суша. Усе те потрібно знати хліборобам. Але потім християнські попи оголосили сії чаші злолютним волхвуванням і всюди порозбивали їх. Лиш подекуди старі люди зберегли той багатовіковий календар, як і старожитні звичаї свої. Сказав старий Бестуж: «Ховай, сину, ту чашу від злого ока… Ховай!»