Оксана перенизала пишним, округлим плечем.
— Так хіба ж я знаю? Трапилася пані під руку…
— Добре, можеш не продовжувати. — Ліза пройшлася кімнатою, холодко поглянула на Оксану. — А тепер іди, роздягтися я можу й сама.
На лиці Оксани промайнув дивний вираз.
— Але ж, пані…
— Йди! — коротко та владно кинула їй Ліза й обернулася до свого туалетного столика з дзеркалом.
За спиною було тихо, та в якусь мить вона відчула, наче щось змінилося в кімнаті, мов холодом повіялося невідомо звідки, але дивним холодом, тим холодом, що крижаним дотиком торкнувся радше не її шкіри, а серця. Й вона вже відчувала той холод в ту ніч, коли до неї завітав невпокоєний дух Данила Кажана. Узявши до рук гребінця для волосся, вона випустила його й різко обернулася.
Кімнатою промайнув вихор холодного вітру.
Біля дверей стояла Таїса Кажановська.
Але то була не та тиха, майже непримітна Таїса Кажановська, до котрої звиклася Ліза. Ні, то була зовсім інша Таїса. З довгим чорним волоссям, що вкривалом стелилося за її спину, з лицем… то було дивне, незрозуміле лице, й на ньому крізь риси самої Таїси так яскраво проступалося лице чаклуна-ченця Кажана, що робилося муторно.
Ліза заклякла на місці, зрозумівши нарешті, хто є ворог її в цім домі. Таїса!
Зло, котре поряд із нею, і є ця Таїса!
«Господи, помилуй!»
І тільки слова святої молитви промайнули в її свідомості, як Таїса здригнулася, мов хто ляснув її.
— Молишся? — прошипіла вона, й навіть голос був у неї тепер іншим — низьким та хрипким, більш схожим до чоловічого. — Молися, але молитва не врятує тебе вже.
— Таю, що… що… — Ліза запнулася, не договоривши, тому що Таїса раптом розреготалася страшним сміхом.
— Що ти мені зробила? — проволала вона, й в очах її запалалося полум’я. — Ти багато чого мені зробила, донько барона. Й не тільки ти одна, а й твій далекий пращур Ілько Косозуб, той клятий козак, що спалив мого пращура Данила Кажана. Та ти, певне, й не відаєш, що є по матері його далеким нащадком? А соромно не знати свого коріння. Я ось усе знаю й про прадіда свого Данила, й про матір його, вроджену відьму Настину Кажаниху, котра ніколи заміжньою не була, а синочка надбала невідомо з ким — чи то з козаком яким, чи навіть з силою нечистою. А він власного діда сином був. Та й дивним вродився, було в нім якесь роздвоєння — й до зла прагнув, й до світла душа пнулася. Після смерті Настини він узагалі рвонув до монастиря, тікала душа його від зла. Та хіба ж можна було врятуватися від зла сину такої нечестивки, якою була Настина Кажаниха? Ні, стіни обителі не змогли прихистити його, тим більш що в ньому від самого народження вгніздилося зло, він народився з ним, всотував його з молоком матері. Звичайно, за його душу боролися, та трапилося так, що він сам віддав себе злу, заробився його відданим слугою.
Ліза перевела подих.
— Навіщо ти розповідаєш мені це все? — запиталася вона, усе більш вбачаючи в Таїсі схожість із Кажаном.
Таїса у відповідь гучно зареготіла.
— А тобі хіба не цікаво? Листи ж тієї придуркуватої Марфи читала…
— Ти знаєш про листи?
Знову гучний, нелюдяний сміх.
— А як ти гадаєш, хто тобі їх підсунув?
— Навіщо?
— А щоби ти забралася геть із «Гнізда Кажана» й полишила Ярослава у спокої! — ледь не прогарчала Таїса. Й вона більш не сміялася, ні. Тепер лице її було наповнено такою ненавистю, що було важко на нього й дивитися. — Й вишукав же тебе Роман десь на мою бідолашну голову, й тепер, коли Ярослав нарешті полишився самотнім, коли я могла йому допомогти, підтримати його, зробитися для нього необхідною. Але ось у маєтку з’явилася ти й відразу ж припалася йому до серця. О, бачила я те, як дивився він на тебе в той перший вечір твого приїзду до маєтку. Я ледь втрималася, аби не вкоїти чогось такого, заспокоювала себе лиш тим, що ти є нареченою Романа й Ярославу не дістанешся. Та де ж там! Ви вже на другий день почали цілуватися біля річки, мов давні коханці.
— То через тебе почалася та гроза?
Таїса покривила рота.
— А через кого? Потім я намислила підкинути тобі листи Марфи, аби ти вкрай настрашилася цього дому й утекла геть. Й ти справді налагодилася поїхати, і я так раділа з того. А що отримала? Ярослав зупинив тебе і встромив мені до серця ножа, умовивши тебе стати його дружиною. Ти хоча б уявляєш, що відчула я в той день? Якою щасливою прокинулася я в день твого від’їзду, вийшла сяючою до сніданку, здивувавши матір. І що? За декілька хвилин до столу викотилася та відгодована свиня, твоя маман, уся така поважна, ледь не роздута від пихи, й сповістила, що нікуди ти вже не їдеш, а більш того, погодилася стати дружиною Ярослава. Ти повіриш, але я ледь не придушила твою маман, і вона це відчула, бо почервоніла й перестрашено вхопилася за шию. Як лютувала й злувала я тоді, як погано мені було. Ярослав покохав тебе!