Ліза мовчала, тільки дивувалася тому, як усе змінюється Таїса. Ось перед нею несподівано посталася якась нещасна, зломлена жінка, й люта ненависть у її чорних очах змінилася застарілим болем. Вона вже була готовою до чогось, схожого на співчуття, але вмить пригадала Парасю та Яшу. Швидко позиркнула на Оксану, але та спокійно стояла поряд стіни, не дивуючись словам Таїси. Невже вона щось знає? Й співчуття в Лізі зниклося, не встигнувши з’явитися.
— Навіщо ти вбила Парасю та Яшу? Бо то ж ти їх вбила, справді? — різким голосом запиталася Ліза, відчуваючи, як гнів витискає з неї страх.
Таїса недобре усміхнулася.
— А кому ще були потрібні ті двоє вбогих, котрих ти так любила? Я, саме я вбила твою язикату та вухату служницю та того малого потвору, котрого нагуляв мій братик он з нею, — Таїса зневажливо хитнула головою в бік мовчазної Оксани. — Я в той день ледь не задихалася від злості. О, знала би ти, якою лихою я була на тебе. Замало того, що ти полишалася в маєтку, ти ж ще подалася до того старця клятого й видобула в нього те, що зробило мене геть безсилою проти тебе. Ти хоча б уявляєш, яку силу має цей хрест, що зараз на тобі? Я б уже давно тебе відправила на той світ, та, поки він на тобі, я не можу навіть наблизитися до тебе. Й я вирішила помститися, жорстоко помститися, аби було тобі до сліз боляче, але ж ти вистояла й цього разу…
Ліза поглянула на неї недовірливо.
— Але ж для чого, заради чого це все?
Знову недобра усмішка на вустах Таїси.
— А ти не здогадалася?
— Ні!
— Ні? Що, гадаєш, лиш ти одна можеш кохати Ярослава? Одна ти маєш право його кохати?
Ліза була просто вражена.
— То… то ти кохаєш Ярослава?
Лице Таїси наче вхопило судоминою.
— Кохаю.
— Але ж… але ж ви родичі, він твій брат у других!
— Ну то й що? — визвірилася Таїса, й лице її знову зробилося страшним із вигляду. — Брат. Він лише в других мені брат, і я з самого дитинства завжди захоплювалася ним. І що ти, котра знає мого Ярослава якісь жалюгідні два місяці, що ти можеш знати про нього? Нічого ти про нього не знаєш, а я знаю, знаю все. Я змалку захоплювалася своїм вродливим та розумним кузеном, і для мене було найбільшим щастям лиш бачити його. Але в свої сімнадцять років я раптом зрозуміла, що люблю Ярослава — гаряче та пристрасно люблю, й не як брата, кузена, а саме як чоловіка, як мужчину. Спочатку я ще боролася зі своїм почуттям, бо то ж було недобре — любити кузена власного, хоча в католиків у цім нічого страшного не вбачають. Та з часом кохання те настільки заволоділося мною, що геть байдуже заробилося, ким він для мене є. Мені був потрібен тільки він. Одного за одним відваджувала я від себе усіх залицяльників, бо ніхто не був мені милим. Але біда — він геть мене не кохав, я була й полишаюся для нього лише кузиною Таєчкою. Він піклувався про мене, міг подражнити, та навіть любив мене — але не як жінку любив, жінки він ніколи в мені не вбачав. Ні, він любив мене як сестру, як кузину, й я просто сатаніла від тої його братської любові.
Вона змовкла, й деякий час у покоях панувала тиша. Оксана продовжувала стовбичити біля стіни й мовчати, й тільки погляд її гарних сірих очей видавався трішки дивним, і Ліза гадала відсторонено, чи не зачаклувала її Таїса, та для чого вона це зробила?
— А потім з’явилася та Олена, — знову заговорила Таїса глухим голосом, — і я геть утратила розум. Я зробила все, аби позбутися її, й вона, на щастя, виявилася такою слабкою духом, що звести її не вартувало мені особливих труднощів. Мені було замало лиш сварок її з Ярославом, вона мала померти, мала загинути й тілом, й душею.
Ліза відчула холод біля серця.
— І я теж маю померти?
Щось потойбічне сковзнуло лицем Таїси.
— Маєш, і ти помреш! Щоправда, ти виявилася набагато сильнішою від Олени — твою душу я занапастити не змогла. Була б ти такою ж слабкою, як і твоя сестричка!
Ліза сіпнулася.
— Мері? То ти… ти стоїш за її самогубством?
Таїса знову розреготалася.
— А хто? Ти, кохана Ярославом, ти — моя найперша й найлютіша суперниця, ти мала відчути, повною мірою відчути той біль, що розтинав моє серце від однієї лиш думки, що Ярослав кохає тебе, що ти отримаєш те, про що я мріяла стільки років, чого я так жадала, — його кохання!
Ліза почала дрижати.
— Й ти відібрала в мене сестру?
— Так. Перш ніж померти, ти мала страждати, й Роман мені у цім допоміг. Я зрозуміла, що втратити сестру тобі буде більш болісно, ніж служницю та якогось там потвору, котрий і матері рідній не потрібен.