Ліза вражено похитала головою.
— Господи, та ти ж не людина…
— Твоя правда, — обірвав її низький голос, і Таїса просто на очах почала змінюватися якось невловимо, й знов з її лиця мов дивився Данило Кажан. А голос… Голос той був голосом духа. — Ти помреш сьогодні, згориш, як згорів колись твій далекий пращур Косозуб. Мені б бажалася сильніше твоя смерть через самогубство, душа б твоя тоді пішла до пекла… Але ж ти сильна й ніколи на підеш на самогубство.
Ліза похитала головою.
— Ніколи.
— Тo згориш, — проволала Таїса чужим голосом, і шалене поривання вітру пройшлося покоями, крижаними пальцями торкнулося лиця Лізи. Й відчула вона, що то невидима чорна сила пне до неї свої пазурі. Але страшно було якось не надто сильно, хоча смерть була поряд — ось вона, дивиться на неї чорними очицями давно померлого чаклуна, котрого її пращур далекий спалив власними руками.
Ліза гордовито закинула голову.
— На мені хрест!
— Я зірву його!
— Ти ж боїшся його.
— Я зірву його її руками, — хрипко озвалася Таїса й хитнула головою на Оксану. Так, вона все продумала, й Оксана була молодицею досить дебелою й, без сумніву, набагато сильнішою від тендітної Лізи. І Ярослав усе не повертається, а вона так жадала, аби він зараз відчинив двері…
Таїса вся затрусилася.
— Не виглядай його! Я попіклувалася, аби він залишився в місті до ранку. Ніщо, чуєш, ніщо не врятує тебе сьогодні від смерті.
Вона повела очима, й клямка на дверях защіпнулася сама собою. Й у кімнаті почало коїтися щось невимовно жахливе. Заволала мов яка сила, знову увірвалося поривання вітру, за вікном загарчалася гроза, а Оксана зробила до Лізи перший крок… Смерть була вже такою близькою, вона наближалася до неї обережною, тихою ходою міцної Оксани, вона стояла біля порога в особі одержимої нечистою силою Таїси, й зараз сили зла простягували до Лізи свої пазурі…
Ярославе, Ярославе!
Що побачиш ти, коли повернешся вранці додому? Вигорілу кімнату та завуглене, почорніле тіло твоєї Лізи, а з нею загине й дитя.
Дитя…
Невже ж йому, тому, хто зачинався в такій любові, не судилося побачити цього світу? Й невже вони помруть з дитям ось зараз, помруть, живцем страждаючи в пекельних муках вогню, як помирав колись від рук пращура чаклун Данило Кажан? Ні, у власну смерть ніколи не віриться…
Оксана, видавалося, була вже такою близькою, ось вона за мить ухопить Лізу своїми міцними руками, й Ліза чи ж зможе її здужати, допустить того, щоб Оксана зірвала хрест… А без хреста вона опиниться в цілковитій владі того демона, котрий волав зараз страшним голосом з тіла кузини Ярослава. Мить… Оксана простягнула до неї свої руки…
Й відразу ж зачувся гучний стук у зачинені двері.
— Лізо, Лізо, ти мене чуєш? Ти там?
Ярослав! Коханий Ярослав
— Ярославе, допоможи! — тільки й встигнула крикнути вона, й холодні, але хваткі пальці Оксани вп’ялися в неї по-звірячому. Та несподівано для себе Ліза відчула силу, неймовірну силу, аби боротися — відчайно, безжально боротися за своє життя й життя своєї дитини.
— Швидше! Швидше рви хрест! — ревілася страшним, нелюдським голосом Таїса.
Двері покоїв дрижали від ударів з протилежного боку… Кімнатою мов сила невидима носилася, пальці Оксани вперто пнулися до хреста, але Ліза не давалася. Ні, вона ще побореться за своє життя!
Загуркотів грім.
Оглушливо впали, зірвавшись із завіс, двері.
Й усе затихло.
На порозі покоїв, у жовтуватому світлі лампи виднілася згорблена, у чорному одяганні постать старця Софронія. Повільно, дуже повільно, мов то кожен крок давався йому з великими труднощами, почав він наближатися до Таїси, а потім підняв руку, й золотом сяйнув хрест, а надтріснутий голос владно проказав:
— Забороняю тобі, сатано!
Таїсія похитала головою.
— Згинь, Софронію, згинь!
Але старець продовжував наближатися.
— Вийди, полиш рабу Божу Таїсію…
— Hі! Замовкни!
Але старець продовжував молитися, застигнувши на відстані кількох кроків від Таїси й прикривши тонкими, з блакитним прожиллям повіками свої каламутні, старечі очі. Й знову навкруги почалося коїтися щось неймовірне. Таїса… Як страшно, як пронизливо вона кричала, змінюючи власний голос на те хрипке ревіння Данила Кажана.
Ліза ж заклякла біля столика, й пальці Оксани все ще продовжували тримати її за руку, але вона вже не намагалася схопити хрест, а, мов прокинувшись від важкого сну, дещо перестрашено озиралася навкруги. Ліза тільки зітхнула полегшено, коли Ярослав відірвав від неї сонливу наче Оксану — й вона опинилася в теплих, рідних обіймах, сильні руки почали ніжно гойдати, а вуста торкнулися липкого від поту волосся.