— Люба, з тобою все гаразд?
— Так.
Вона не може говорити, в неї перехоплює подих, а навкруги захована в ледь теплому, ледь живому тілі згорбленого немічного старця сила веде боротьбу з духом зла. Яка ж страшна вона — та боротьба, як лячно дивитися на неї, й як дивно з того, що в слабкому з вигляду тілі, в цих майже святих мощах під темним одяганням, приховується стільки сили.
— Ні! Ні!
Таїсу всю затрусило, вона випнула груди вперед, страшно закричала, й, мов темний вихор, клубок смердючого диму шугонув до стелі, й за якусь мить із тріском повибивало віконні рами, скло, лускаючись, мов достиглі стручки гороху, розлетілося кімнатою…
Й зробилося оглушливо тихо.
Навіть гроза вщухлася.
Таїса ще постояла якусь хвильку нерухомо, мов окам’яніла, а потім почала падати. До неї з криком кинулася Софія Григорівна.
— Доню! Доню! Таєчко!
— Мамо… — витиснула вона побілілими, майже синіми вустами, й Ліза чи не вперше побачила її справжнє лице, вивільнене від злої сили.
Софія Григорівна схилилася до неї.
— Що, донечко?
Таїса важко сковтнула.
— Ярослав тут?
— Тут.
Вона полежала хвилину мовчки, важко дихаючи, мов не вистачало їй повітря. Старець Софроній, повільно пересуваючи ногами, підійшов до неї, нахилився, поглянув уважно, похитав головою.
— Помре вона, — утомленим, надтріснутим голосом промовив він.
Й відразу ж після його слів звилася, загримала Софія Григорівна. Зблискуючи сірими очицями, вона прошипіла:
— Що ти каркаєш, нещасний ченче? Чого це донечка моя має помирати?
— Дух, що вгніздився в ній ще з раннього дитинства, коли виходив оце, надто сильно вразив серце, не витримає воно в неї…
— То й що?
— Вона не переживе.
— Що ж ти з нею наробив?
— Нічого, лиш вивільнив молитвою від сильного нечистого духа. А ось ви, пані, не вберегли доню свою ще малечею, не освятили її, самі не вірили, ось і виросла вона одержимою духом свого пращура, котрого спалили, мов чаклуна.
Софія Григорівна затрусилася.
— Брешеш, — зле проговорила вона, але продовжувати не стала, тому що на долівці захрипіла Таїса, зашкреблася пальцями по пухнастому ворсі килима, а з відкритого рота її викотилася слина. Пані Софія відразу ж упалася, мов вражена кулею, на коліна й схопила доньку за посудомлені пальці. — Що, що, Таєчко? Чого ти бажаєш?
— Ярослав де? Хочу бачити…
Софія Григорівна озирнулася на Ярослава.
— Та підійди ж, Ярославе…
І він підійшов, повільно наблизився, мов не бажаючи того, й неспокійні чорні очі, котрі вже вкривала мутняна плівка вгасання, зупинили на ньому відчайний погляд, вп’ялися в його лице з якоюсь пожадібною приреченістю, мов намагалася вона так закарбувати в пам’яті його образ, щоб і на тому світі не позабути. Слабка, невпевнена усмішка торкнулася її посинілих вуст, бліда рука з посудомленими пальцями потягнулася до нього…
— Кохаю… я… тебе, — тихо, ледь чутно видихнула вона, й погляд її з надією вп’явся в його лице.
Але Ярослав промовчав, і погляд його темних очей полишився холодним, занадто холодним. Він не пробачив їй того, що вона намагалася зробити з Лізою, не пробачив, і вона побачила це в його очах, усе зрозуміла й поникла вся, мов квітка, котру кинули на спекотне сонце. Простягнута до нього рука впалася назад, а очі застиглися. Софія Григорівна почала щось говорити їй, кричати, щоб привезли негайно лікаря, але Таїса мов і не чула нічого. Ожилася вона тільки тоді, коли до неї знову схилився старець Софроній і тихо запитався:
— Бажаєш покаятися?
Чорні очі зустрілися поглядом із пронизливими старечими очима, й у темній глибині їхній майнуло щось те, що володіло нею всі довгі роки, тінь того зла, що вгніздилося в ній ще в дитинстві, й витисла з себе єдине, коротке та сповнене отруйної злості слово:
— Ні!
Й знову тріснув грім, оглушливо загриміло над дахом будинку, й наступної миті Таїса випустила дух. Померла на руках матері, померла, не розкаявшись у гріхах, і душа її полинула до того, кому слугувала вона все життя своє недовге.
Й грім вдоволено загарчав.
І страшно, мов поранена, закричала Софія Григорівна, забилася над тілом доньки враженою птахою.
— Тая! Таєчка! Таєчка!