Але ось він вийшов уперед, наблизився до світла, й вона з неймовірним полегшенням зрозуміла, що це зовсім інша людина, хоча схожість між ним та вершником була разюча. Вони мали однакову могутню постать, довге та чорне волосся, пронизливі очі чорні та низький голос, але все ж вродливе лице того, хто увійшов до вітальні, було іншим і молодшим на вигляд, та й бракувало його, вершника, сивих стрічок біля скронь.
А був то Данило Якович Кажановський — молодший брат Романа Яковича, у котрого й справді прослідковувалася вражаюча схожість як з покійним пращуром, так і з кузеном Ярославом. Хоча Данило — досить мрійливий та цікавий парубок — схожості зі старшим кузеном особливого значення не надавав, а ось схожістю з відомим пращуром, на честь котрого і ймення отримав, пишався надзвичайно. Ще дитиною майже, маючи невинні дванадцять чи то тринадцять років, коли зауважив хтось, що має він велику вподобу з колишнім мгарським ченцем-розстригою, втямив він собі до голови, що не тільки зовнішність Данила Кажана успадкував. Кортіло йому бути спадкоємцем і тієї сили, котру примальовували далекому пращуру — Кажановському-першому. Й ось уже декілька років намагався він переконати найближче оточення та товаришів, що той дар — таємничий та страшний дар чаклунства — він успадкував повною мірою. Та мало хто йому вірив, за винятком хіба що полохливих служниць, котрих у темних коридорах будинку він полюбляв настрашити так, що переляканого дівочого вереску було чутно й до Лубен.
Роман Якович поморщився.
— Нікого ображати я не збирався, — невдоволено відгукнувся він і взяв Лізу за холодну, ледь помітно тремтячу долоню. — Дозвольте, Елізо, познайомити вас ще з одним нащадком славетного Кажана, теж Данилом, моїм молодшим братом, котрий вбив у свою патлату темноволосу голову, що є прямим спадкоємцем таємничих здібностей прадіда-чаклуна, й іноді страшить нас своїми жахливими витівками.
Смагляве лице юнака порожевіло.
— Романе…
— А я кажу неправду? — вигнув темно-русу брову Роман Якович. — Чи ж це не ти, просидівши три дні у кімнаті Кажана й начитавшись там якоїсь дурні, півночі вив так, що навіть Карай перелякався й забився в дальню кімнату, подалі від того виття?
Данило гордовито випрямився.
— Я не вив, а читав закляття…
— Нащо? Щоби я перетворився на ропуху?
— Та хоча би…
— Досить!
Тихий і спокійний, але владний голос матері змусив синів відразу ж змовкнути, й вітальнею опанувала якась насторожлива тиша, котру порушувало лиш тихе хропіння бабусі у глибокому кріслі.
— У нас гості, — велично кинула пані Кажановська, підвівшись із крісла, — а ви поводитеся, мов двійко щенят на стайні.
Роман м’яко усміхнувся.
— Вибач, мамо, й ви, чарівні пані, теж вибачте, — він уклонився дивно мовчазній маман, — але ж ви маєте знати, що мій молодший братик є такою людиною, що й святого янгола доведе до сказу.
Ліза мовчала. Цей Данило був зовсім не страшним, чого не можна було сказати про його кузена та цей будинок узагалі… Щось темне, недобре та муторне відчувалося нею в цих кам’яних, непривітних стінах, у цьому портреті над каміном, з якого за нею, мов живі, уважно спостерігали темні, холодні очі загадкового пращура її нареченого. Втомлена дорогою, настрашена тою грозою та зустріччю з вовкоподібним собакою та його дивним господарем, вона зараз найбільше бажала би відпочинути. Просто лягти й, заплющивши очі, уже ні про що не думати. А ще жалкувала, гірко жалкувала про то, що погодилася приїхати сюди. Й години ще не пробувши у цьому домі, уже бажала б вирватися з нього й поринути геть, нехай навіть повернутися в тісні, злидотні кімнати вдови Громової, але щоб не полишатися у цьому муторному домі, по кутках котрого причаїлося щось незрозуміле.
Замислившись й особливо не дослухаючись до розмови маман з пані Кажановською, котра тепер проходжувалася вітальнею, Ліза не помітила зовсім, як на порозі кімнати з’явився спочатку великий сіруватий пес, а за ним високий, похмурий чоловік у розхристаній сірій сорочці, що мав довге чорне волосся, посеред котрого зміїлися дві стрічки сивини. Отямилася вона від задуми своєї тільки тоді, коли палаючі зеленуваті очі страшного собаки опинилися зовсім поряд. Закам’янівши від страху, широко розплющивши великі зелені очі, Ліза нерухомою, наче мертвою сиділа в тому кріслі, розуміючи, що ніхто з присутніх у вітальні не поспішається їй на допомогу. Роман Якович застиг нерухомо поряд її крісла, уп’явшись у собаку наповненими ненавистю очима, розмова пані Кажановської з маман обірвалася на напівслові, але ніхто навіть не поворушився, аби відігнати того напіввовчиська, — дивний будинок, дивні його мешканці… Собака наблизився повільним кроком, понюхав поділ сукні геть закам’янілої Лізи й… вильнувши досить дружньо хвостом, просто всівся поряд крісла, біля її ніг, з кумедним виглядом нахиливши голову вліво та продовжуючи дивитися пильним, уважним поглядом зеленуватих очей.