Ліза дозволила собі ковток повітря.
— Чому він так на мене дивиться? — хрипким голосом запиталася вона нареченого, котрий продовжував стояти біля крісла, але він тільки перенизав широкими плечима й невдоволено пробурмотів:
— А хто його знає, цього вовчиська…
Пес, зачувши його невдоволений голос, ураз наїжачився, здибив шерсть і досить погрозливо загарчав. Та не встигла Ліза знову налякатися, як на темну голову собаки ляглася широка чоловіча долоня й низький чоловічий голос, уже знайомий Лізі, промовив:
— Він прийшов вибачитися й познайомитися.
Погляд Лізи ухопив поряд з собакою довгі сильні ноги в чорних штанях, заправлених у високі забруднені чоботи, потім помандрував угору, аби побачити неочікувано близько уважні чорні очі, котрі з незрозумілим виразом вивчали її бліде від страху лице. Холодок якогось передчуття хвилею прокотився повз її серце, але що то було за передчуття, вона не могла й не хотіла розуміти. Ці очі чорні — так перестрашивши її там, посеред буревію, зараз, у яскравому світлі затишної вітальні, не стільки лякали, як хвилювали Лізу незрозумілим чином, вабили до себе, мов трясовина глухого лісу, що тягне у свої тенета необачливого перехожого. А за його спиною вп’ялися в неї такі ж чорні та пронизливі, але намальовані очі давно померлого Данила Кажана.
— Заберіть свого собаку, — мов здалеку, почула вона власний ворожий голос, але господар будинку у відповідь лиш примружив пронизливі очі й усміхнувся крижаною усмішкою.
— Карай не кусається!
Він присів навпочіпки поряд її ніг, біля свого собаки, із якоюсь дратівливою пильністю продовжуючи вивчати її збентежене лице. А Ліза все ж бажала тільки одного — опинитися нарешті сама, забратися під ковдру, заплющити очі й відразу забути все це: неочікувану бідність, зраду Назара, заручини з Романом Кажановським, будинок цей його жахливий та родичів його погордливих і пихатих, дивних і похмурих, як оцей патлатий велетень, що сидів зараз біля її ніг і роздивлявся її, мов рідкісне якесь створіння. Ще один Кажановський — найдивніший, найнезрозуміліший з них, але такий, що викликав у неї хвилювання, котрого геть не пробуджував наречений, хоча вродою Роман ніяк не поступався своєму кузенові, але… Дивний, зарослий та відлюдькуватий на вигляд — Ярослав Кажановський схвилював її навіть такий, похмурий та непривітний, з потаємним виразом у чорних очах, і це Лізі не надто подобалося. А він дивився на неї так, мов незбагненним чином розумів і знав те хвилювання.
— Й це твоя наречена? — нарешті повільно протягнув господар будинку, звертаючись до Романа, але не відриваючи все такого ж пильного погляду від лиця геть зніяковілої Лізи. — Де знайшов?
Роман Якович поклав напружену долоню на не менш напружене плече Лізи й відповів, мов не бажаючи:
— У Миргороді. Еліза донька барона.
Ярослав вигнув чорну брову.
— Іноземка?
— Хто?
— Твоя донька барона. Ім’я в неї німецьке чи яке там.
Роман Якович поморщився.
— Ти завжди був наче той сільський телепень. Зараз досить модно кликати домашніх на іноземний лад, й Елізу так кличуть удома, а насправді вона Єлизавета Павлівна Венгель-Розумовська.
Господар будинку покривив свій гарний рот у чомусь, що тільки віддалено нагадувало усмішку.
— То до дворян пнешся, Романе? — насмішкувато запитався він, всаджуючись у крісло навпроти Лізи, закидуючи свої довгі ноги одна на одну та почухуючи свого собаку за вухом.
Рука Романа на плечі Лізи зробилася кам’яною.
— Дуже смішно, — крізь зуби процідив він і, знявши важку руку з плеча Лізи, котру тримав, мов заявляючи право своє на неї, господарським рухом ухопив Лізу за холодну долоню. — А тепер вибач нас, моя наречена дуже втомлена довгою дорогою та появою що твого вовчиська, що твоєю власною посеред негоди, а ви ж з ним обоє не надто гарне видовисько для її чарівних оченят. Я відведу її до кімнати, їй потрібно відпочинути…
Ярослав кинув на нього гострий погляд.
— А чи не зарано ти господарюєш у моєму домі?
Роман боляче стиснув руку Лізи.
— «Гніздо Кажана» належить усім Кажановським, — прогарчав він злим, глухуватим голосом, геть втрачаючи манери вихованого та спокійного багатія, котрим Ліза бачила його увесь час знайомства. Щось нове, приховане до цієї хвилини проступилося на його лиці.