— Бісів п’яничка, він ще надумав мені помститися? Ну нехай спробує, нехай спробує, а ми ще подивимося, що з цього вийдеться.
Ліза кинула на нього тривожливий погляд.
— Що з вами, Романе Яковичу?
Він відповівся їй палаючим поглядом.
— Що зі мною? Ви ще питаєтеся, що зі мною, Лізо? Я допустився помилки, коли надумав привезти вас сюди. Але ж після самогубства Олени він геть замкнувся в собі, почав пиячити, днями не вилазив із її кімнати. Я ж вважав його знищеним та геть розчавленим, звідки ж я знав, що він так швидко оживеться з вашим приїздом?
Ліза похитала головою.
— Вибачте, але я вас не розумію.
— Не розумієте? — Він скривився. — А й не треба, не треба, Елізо, мене розуміти. Краще було б мені відвезти вас до Лубен, та в біса виманиш матір з Таєю з цього гнізда, вони так люблять маєток, та й мені тут завжди подобалося.
Блакитно-сірий оксамит на вікні знову заблищав сріблясто-рожевим спалахом блискавки, й, як і по їхньому приїзді, оглушливо вдарив грім, а десь далеко затріщало. Ліза здригнулася й зіщулилася.
— Пан Кажан знову не в настрої, — жартівливо зауважив Роман Якович, й у його сірих очах промайнув холодний вогник.
Він мовчки стояв навпроти Лізи, про щось розмірковуючи й вивчаючи її лице з таким виглядом, мов уперше побачив його. А Лізу обтяжувала його присутність, було неприємним це споглядання, до того ж вона була втомленою, бажала відпочинути, та він іти геть не поспішався, як не позіхала вона всердно, як не кидала красномовні погляди в бік ліжка. Й тоді, коли сама Ліза вже намислила нехай і неввічливо, але рішуче вигнати геть із кімнати свого нареченого, у покоях з’явилася янголом-охоронцем Парася. У двері спочатку тихо постукалися, а потім зазирнуло заклопотане личко у веснянках, і Парася голосно гукнула:
— А мене до вас відіслали, панночко Елізо!
Не питаючись дозволу увійти та не звертаючи уваги на невдоволення Романа Яковича, вона поважно, господинею всунулася в кімнату, звісивши з руки чистого рушника. Щось нашіптуючи собі під носа, така вже поважна, почала копирсатися у валізі господині, щось шукаючи.
— Я б придушив її, — невідомо з якого дива погрозився Роман, і як тільки Парася зникла у ванній кімнаті, відразу ж наблизився до Лізи й досить грубо ухопив в обійми. — А тепер покляніться, присягніться мені, Елізо, що не станете зраджувати мені з тим клятим покидьком Ярославом!
Ліза відразу ж обурилася.
— Я й на думці такого не мала! Відпустіть мене!
Сильна долоня боляче затисла її руку.
— Присягніться!
— То ж є гріх!
— Присягніться! — владно наполягав Роман.
— Ні, — твердим, спокійним голосом відповіла Ліза. — Я з дитинства навчена того, що клятва — це є мерзота в очах Господніх. А я й без клятв тих не збираюся вас зраджувати. Я не так вихована, аби стрибати в чужі ліжка.
Роман зіщулився, з недовірою вдивляючись у її лице, а потім долоня його сковзнула по її щоці, пройшлася ласкою по гладкій шкірі обличчя.
— Елізо, — протягнув він тихим, хрипким голосом, наближаючи до неї своє роздратоване, палаюче яскравим рум’янцем люті лице, й у сірих його очах почало розгоратися полум’я пристрасті, — чи знаєш ти, наскільки є привабливою та спокусливою? Я голову втрачаю від однієї тільки думки про то, що твоє розкішне тіло може бути належно комусь іншому, окрім мене, що хтось інший зможе випити мед твоїх вуст… Ні, ти моя, Елізо, тільки моя, запам’ятай то назавжди. Й належати ти маєш лише мені!
Ліза заплющила очі, аби тільки не бачити його палаючих грубою пристрастю очей. Таким вона його ще не бачила. Там, у Миргороді, він був сама чемність та повага, як і личить бути паничу, що поважає свою наречену, й єдине, що дозволяв він собі, — то легкий, невинний поцілунок та тримання її руки. Й не було оцього грубого хапання в обійми, цього хітливого виразу лиця, уже не кажучи про те, що він порушував усі правила чемності, так просто зайшовши до її кімнати й перебуваючи тут із нею сам на сам, а вона була надто втомлена дорогою та перестрашена цим дивним будинком, аби заперечувати йому. Та чи й послухався б він, коли б вона що сказала — цей новий та ледь знайомий Роман Якович Кажановський, злий, нахабний та неввічливий чоловік, котрий мов за якимсь чаклунством з’явився на світ, підмінивши собою того звичного їй, такого чемного панича Романа Яковича, котрим він виявив себе в Миргороді й котрий просто зникнувся після сварки його з кузеном.
Лицем Лізи промайнула тінь.