— Відпустіть мене!
Сірі очі Романа підозріло примружилися.
— Чому? Я огидний тобі?
Ліза поморщилася, але правди не сказала.
— Ні, просто я хочу спати.
У відповідь на ці слова тепла чоловіча долоня ласкаво пройшлася її лицем, і вона здригнулася від пронизливої згадки про то, як усього декілька хвилин тому її лице пестили інші руки. Руки майже незнайомця, котрі захвилювали її, дійсно захвилювали, й той дотик — він був наче дотиком вогню до її ніжної шкіри. Певне, в її очах щось відобразилося на ту згадку про дотик кузена жениха, й у відповідь сірі очі Романа потемніли, зрівнявшись кольором із дощовими хмарами за вікном, і він нахилив до неї свою русяву голову, ясно намірюючись поцілувати.
— Пані!
Гучна та тривожлива поява Параски врятувала Лізу від небажаного поцілунку. Роман грубо, не соромлячись уже її присутності, вилаявся крізь зуби й кинув на покоївку злий погляд.
— Клята дівка!
Ліза, неприємно вражена його досить нечемною поведінкою, тільки мовчки дивилася на нього, поки він прощався, бажав їй добрих снів та йшов геть із кімнати. Ніжне тіло її все ще болілося від його грубих дотиків, і нічого, крім легкої огиди, вона зараз до нареченого свого не відчувала. Яке чекатиме на неї життя поряд цього чоловіка, коли вже зараз його обійми є для неї… ну, м’яко кажучи, не надто хвилюючими. Та й що могло бути хвилюючого в тім, що до неї торкалися, мов до дворової дівки — грубо й нахабно… Поморщилася, наче від гострого зубного болю, й полізла до ліжка — як була, у дорожньому вбранні впала на ніжно-бузкового кольору вкривало, заплющила очі й застигла так, відчуваючи, як сильно болить натомлене тіло. Хотілося поснути ось зараз, у цю ж хвилину, та Парася того ж зроду не дасть зі своїм торохтінням та враженнями.
— Ой, панночко, — почула вона крізь напівсон її збуджений голос, що жебонів кімнатою, мов те весняне джерело. — Куди ми приїхали? Ви б лише тільки бачили, який це великий будинок, та тут цілої Божої днини не вистачить, аби обійти усі ті коридори і поверхи. А скільки тут добра, це ж можна з розуму з’їхати, наче в тих царів. Хоча кажуть, що негарний це будинок, дуже негарний, тут колись чаклун сильний мешкав, такого коїв, що й страшно послухати, мені дівчата на кухні розповідали…
Ліза слабко застогнала:
— Парасю, досить! Я втомилася!
Параска ображено пирхнула.
— Й вам не цікаво дізнатися, що тут коїться такого жахливого? Кажуть, що поночі часто будинком сновигає невпокоєний дух того чаклуна й хто підпаде під погляд його страшних очиць…
Параска не договорила, голосно верескнула й вправно відвернулася від маленької подушечки, котру жбурнула в неї, не втримавшись, Ліза, й весело засміялася, поглянувши на свою панночку.
Ліза сіла на ліжку.
— Ти хочеш, аби я всю ніч не поснула? — простогнала вона, погрозивши розвеселілій служниці пальцем.
Широке лице Парасі в ластовинні просяяло усміхом.
— Так я можу залишитися у вас…
Ліза похитала головою.
— Красно дякую, тільки ж я тебе, товстошкіру, знаю. Не мине й десяти хвилин, як поснеш, залишивши мені сумнівне задоволення лежати всю ніч без сну, тому що твій сон же не тихий, ти ж і мертвого розбудиш. А я не хочу всю ніч лихоманливо дослухатися до кроків привида за дверима та вовчих завивань під вікном.
Парася розсміялася й допомогла Лізі роздягнутися. Доброю вона була людиною, ця Парася, хоч і не надто вирізнялася розумом, а ще ж наївною була, мов те тобі маленьке дитятко, й Ліза щиро полюбила нещасну сироту, котра прислуговувала у вдови Громової за миску супу, аби не померти з голоду. Не хотілося ж так полишати її у тих злиденних кімнатах, де ніхто не переймався долею дівчини. Та й Парася за той час, поки вони винаймали кімнати, дуже прив’язалася до їхньої родини, їх із Мері вона просто обожнювала, хоча й боялася маман іноді до гикавки.
За годину Парася допомогла Лізі забратися до широкого ліжка й наполягла, аби самій одягнути на господиню білу нічну сорочку.
— Добре, можеш іти.
Парася ще пом’ялася, намагаючись таки дорозповісти незакінчену історію про привида, котрий тинявся будинком ночами. Й не те, що Ліза вірила у ті сили, які вешталися наче цим будинком, та все ж після слів Парасі почувалася… трішки тривожливо, тому й відіслала служницю, завадивши тій докінчити таку захопливу для неї оповідку. Кілька хвилин тому до неї приходили маман з Мері, кімнати котрих були розташовані поряд, бабусю ж розмістили навпроти. Маман виглядала щось занадто втомленою, тільки поцікавилася трішки байдужливо, як почувається Ліза, й майже відразу ж пішла. А ось Мері ще полишилася, й Лізі було боляче дивитися на сестру — виглядала та занадто блідою, й у великих її блакитно-сірих очах чаївся крижаний страх, але вона мужньо мовчала, тримаючи у собі свої страхи. Пішла вона до своєї кімнати мов неохоче, усе м’ялася, мов намагалася щось сказати, але так нічого й не сказала, тільки сумно зітхнула — така вже юна та тендітна, мов берізка, дитя ще, з котрого маман уже зараз намагалася виліпити таку вже сорокарічну пані, насміхаючись з її дитячих страхів і бажань, вимагаючи холодної, врівноваженої поведінки тоді, коли Мері ще хотілося затримати дитинство, пореготіти з подружками.