— У нашій вдаваній бідності, — відповів Ярослав, руками відриваючи шматень хліба й закидаючи його до рота.
А на порозі вже з’явився його великий собака та старий, кульгавий дідусь у лакейській синій лівреї. Пес відразу ж побіг до господаря, а дідусь невдоволено насупився.
— Снідати будете, пане?
Ярослав кивнув.
— Так, принеси чогось смачненького.
З неприхованою тривогою позиркнувши на господаря, дід уклонився й вийшов з їдальні, а похмурі, згаслі очі Ярослава через стіл відразу ж відшукали поглядом лице Лізи й вп’ялися в нього пронизливо та пильно. Відчувши, як затремтіли руки, Ліза поставила горнятко з кавою на стіл, намагаючись полишитися спокійною під цим поглядом.
— Як вам спалося, Лізо? — запитався він ледь не лагідно, й Ліза швидко звела на нього погляд.
— Дякую, добре.
Чітко вимальовані вуста всміхнулися.
— Не схоже, у вас втомлений вигляд.
— Вам здається.
— А не скажіть, — заперечив Ярослав, з незрозумілою цікавістю роздивляючись її своїми чорними очиськами. — Це таке місце, що гарненькі панночки, котрим з часом доводиться тут жити, дуже швидко марніються, мов хтось обкрадає їхню красу…
Ліза роздратовано перенизала плечима.
— Я не збираюся жити у цьому будинку, — відгукнулася вона, почуваючись досить незручно під цим вивчаючим, загадковим поглядом і розмірковуючи над тим, звідки йому відомо про її безсоння, про цю одну з найгірших ночей у її житті — якщо тільки він не приходив до неї вночі духом невпокоєного чаклуна-пращура, на котрого був таким подібним.
Ярослав холодно розсміявся.
— Ну, ви, можливо, поки й не збираєтеся, але вам не зайвим буде знати, що ваш майбутній чоловік тільки й живеться «Гніздом», спить та бачить себе господарем маєтку, не тямлячи, куди б подіти мене — справжнього господаря, але ж такого зайвого, такого недоречного…
Пані Кажановська відкинула виделку.
— Ярославе, я б попрохала тебе…
Небіж виразно вигнув чорну брову.
— А що я такого сказав?
— Що? Ти ж постійно ображаєш Романа, не втямлю лиш, з якого такого дива? Це тоді, коли він стільки робить для добробуту родини…
— Досить!
Владне, коротке та різке слово обірвало запальну промову пані Кажановської, й вона ображено засопіла, але все ж замовкла, знову взявши до рук виделку, й з роздратованим виглядом почала копирсатися у своїй тарілці, повній відварної картоплі з м’ясом. Таїса, нахмурившись, деякий час мовчки дивилася на Ярослава, а потім похитала головою, мов закликаючи його не сваритися з матір’ю, але той не звернув на неї жодної уваги. Данила в їдальні ще не було видко, Роман пішов — і більш нікому було захистити пані Софію від нападів розлюченого небожа. Маман вдавала, що геть не помічає нічого такого, й зі спокійним виглядом підхоплювала в таріль чергове тістечко, й великі її очі досить невинно споглядали довкола. Мері ж то червоніла, то блідла, й сиділа над своєю тарілкою, геть про ту позабувши й про щось замріявшись, та чи помічаючи сварку майбутніх родичів.
Ярослав, не зважаючи на ображений вигляд тітки, відколупав від великого, пишного пиріжка з сиром чималий шматень і спокійно схарчував його своєму вовкодаву, котрий проковтнув частування в одну мить і, помахавши хвостом, благально зазирнув до очей господаря.
— Ненажера! — ласкаво пробурмотів Кажановський і знову простягнув собаці пухку здобу. А Ліза, котра продовжувала за ним спостерігати, чомусь подумала об тім, що цей пес викликає у Ярослава Кажановського більше людяних та теплих почуттів, ніж усі його родичі разом узяті. Чому він так їх не любить, цей дивний Ярослав Кажановський? Що злого вони йому зробили?
Двері відчинилися, й у втихлій їдальні одночасно з’явився похмурий дідок з великою тацею в руках і заспаний, позіхаючий Данило, одягнений у довгий шовковий халат.
— Ранку доброго, — позіхнувши нав весь рот, привітався хлопець і впався на стілець поряд із Лізою, але та ледь помітила його, спостерігаючи за тим, як перед Ярославом поставили таріль із гарячою, щойно з печі, запеченою качкою, обкладеною шматками яблук та картоплі, потім хваткий дідусь, ледь помітно повагавшись, усе ж налив повний келих червоного вина й догідливо застигнув за спиною господаря, з незрозумілою тривожністю слідкуючи за кожним його рухом.
Ярослав підняв келих, покрутив його в довгих, засмаглих пальцях, а потім поглянув на Лізу… Та так поглянув, що пані Софія знову відкинула виделку, а сама Ліза відчайно почервоніла й зніяковіла. Ледь знайомий чоловік не має права так дивитися на ледь знайому йому жінку, котра до того ж є нареченою іншого чоловіка. Це пряма образа як для неї, так і для її нареченого. Але ці чорні очі, що вмить ожилися й загорілися потаємним, чаклунським вогнем, сорому або зовсім не знали, або навмисно забулися про нього, дивлячись на Лізу з пристрасністю коханця.