Ярослав підняв келих ще вище.
— За вас, чарівна Лізо, — промовив він, усміхнувшись якось особливо, та не зовсім зрозуміло, такою посмішкою, від котрої Лізі чомусь зробилося важко дихати. — За вашу неповторну, магічну красу.
Чорні очі його навпроти Лізи горілися все яскравішим і яскравішим вогнем, мов у відповідь все яскравіше загоралися щоки самої Лізи, котра застигла на стільці, геть зашарівшись, і злість на нього за таку поведінку змішувалася в ній з якимось ще туманливим, до кінця не зрозумілим почуттям наче відчайдушної ніжності до цього великого, різкого та незрозумілого чоловіка. Вона не знала й не бачила, як у її очах розквітає схожий, відповідний вогник, але присутні за столом то помітили. Пані Софія нахмурилася, Данило вдивовано заблимав ще сонними очима, маман кинула на Лізу погрозливий, невдоволений погляд, але сказати ніхто нічого не встигнув. Просторою їдальнею, стіни котрої було обшито дубовими панелями, а меблі виготовлені переважно з вишневого дерева, умить мов буревій пройшовся. Оголеної шиї Лізи торкнувся вітер, а з шафи, де зберігався посуд, одна за одною злетіли на мармурову долівку виляльковані мальовничим розписом тарілки. Собака Кажановського, здибивши шерсть, погрозливо загарчав, а потім завив. А буревій той дивний, котрого просто не могло бути в зачиненому приміщенні, просвистівши над головами перестрашених людей, з лютою силою обірвав оксамитові занавіски й розбив дзеркало.
— Здається, завітав наш славетний прадідусь, — насмішливо протягнув Ярослав і, перехиливши келих, одним порухом випив своє вино. Й відразу ж усе те дивне стихлося, мов і не відбувалося нічого такого надзвичайного! Ліза здригнулася від думки про то, чи не сам він — Ярослав Кажановський — і коїв оці всі речі, що саме в нього вселився дух його пращура, на котрого він був так надзвичайно схожий.
Вона на мить заплющила очі.
Господи, що за місце це прокляте? Що за люди мешкають тут? Невже й справді вони чаклунського роду? Невже усі ті розповіді про дух Данила Кажана, що втілився у його нащадках, є не просто легендою та побрехенькою пліткуватого люду, а правдою, бо інакше як можливо було пояснити то, що відбулося в їдальні, на очах самої враженої Лізи?
Й цей Ярослав Кажановський…
Невже саме він має здібності чаклуна?
Лізу раптом занудило від такої думки, й вона швидко звелася на ноги.
— Вибачте, але я щось не маю апетиту. Ходімо, Мері, прогуляємося. — Її зелені очі торкнулися поглядом холодного лиця навпроти, і його чорні очі сяйнули вогнем у відповідь. — З вашого дозволу, звісно.
Ярослав лінькувато усміхнувся.
— Почувайтеся, мов удома.
— Дякую, — прохолодно відгукнулася Ліза. — Підете з нами, маман? — запитала вона матір, поцілувавши ту в напахчену щоку.
Маман ковтнула чергове тістечко й похитала головою.
— Ні, люба, я відпочину.
Витягнувши сестру з-за столу, Ліза майже бігом вийшла з їдальні, мов то якась невидима, ворожа сила гоновила її геть, геть від нього — від дивного господаря «Гнізда Кажана», а серце стискав важкий гніт недоброго передчуття. Кам’яні стіни будинку, здавалося, надавлювали на неї усією своєю товщею, погрожуючись розчавити, й вони теж гоновили її геть — з цього муторного будинку, де бігають напіввовки, уночі блукає непорозуміла сила, а посеред ясної Божої днини в кімнаті гуляється такий буревій, що посуд вилітає з шафи.
А на вулиці, за стінами будинку, радо та яскраво світилося сонце й було так гарно та гоже, так тепло. Зупинившись на ґанку, Ліза озирнулася навкруги й відзначила про себе, що квіти у цьому маєтку не поважають, бо навколо — куди не кинути оком — тільки й видко, що густі порості трави, посипані гравієм доріжки й дерева, дерева. Загалом, місцина досить непогана, та все ж щось неприємне у ній відчувалося, щось зловісне було у цьому маєтку, над котрим володарював похмурий сірий будинок, і навіть яскраве сонце, що лилося променями з небес, не могло пом’якшити того враження.
— Я думала, що збожеволію, — жалібно поскаржилася Мері, потираючи тонкі, худенькі свої руки, мов змерзла, хоча днина видавалася досить жаркою. — Ти помітила, як тарілки спочатку злетіли вгору, а потім ляснулися додолу, мов їх хтось жбурнув з неймовірною силою…
Ліза спохмурніла.
— Помітила.