Мері пополотніла, хотіла було відступитися назад, та Ліза вчасно встигла вхопити її за руку, аби сестра не впала до води.
Ярослав розуміюче усміхнувся.
— Ваша маленька сестричка зараз зомліє від страху переді мною. Чому ви так боїтеся мене обидві? Невже ж я такий страшний?
Ліза швидко поглянула на його вродливе лице.
— Ні.
Він кинув на неї пронизливий погляд.
— А може, ви вважаєте мене за дух Данила Кажана?
На це запитання вона не відповілася відразу, повагалася, й у його очах щось сяйнуло, щось таке, від чого їй зробилося й гаряче, й холодно водночас.
— Ні, — нарешті відповіла вона, хоча й сказала неправду, бо таки вважала його… в певну мить вважала його таким.
— Тоді чому ви бліднете та млієте при зустрічах зі мною?
Ліза ледь помітно почервоніла лицем.
— Учора я перестрашилася вашого собаки…
— Дурня! Та Карай найчудовіший у світі собака.
Ліза раптом розлютилася.
— Так? Та ваш найчудовіший собака гарчав учора на нас не гірше від справжнього вовка, і якби ви не з’явилися вчасно, то він роздер би нас…
— Він гарчав не на вас.
Ліза поглянула недовірливо.
— Он як? А на кого ж?
Кажановський зиркнув їй прямо в очі.
— На мого кузена. — Обернувшись, він голосно та пронизливо засвистів.
Мить — і до берега з-за дерев вибіг його пес. Ледь не присідаючись на задніх лапах, він підійшов до господаря, вірним, сяючим поглядом зазирнув йому в очі й ніжно лизнув сильну руку. Потім його зелені очі звернулися поглядом до Лізи з Мері, й вони застигли на місці, а Мері взагалі ще й вчепилася в руку Лізи з такою силою, що у тієї почервоніла шкіра. А неможливий собака, знову поглянувши на господаря та зрозумівши його без слів, зробив декілька кроків у їхньому напрямку, налякавши сестер ще більш і ледь не примусивши стрибнути до річки. Усівшись майже поряд ніг Лізи, як і минулого вечора, він тихенько, зовсім не люто, гавкнув.
Ліза підвела очі на Кажановського.
— Що він хоче?
— Познайомитися з вами.
— Познайомитися?
— Так. Карай хоче, аби ви його погладили.
Мері з жахом відсахнулася.
— Погладили? — Ліза поглянула на собаку, котрий з цікавістю роздивлявся розгублене її, дещо перестрашене лице, потім на його господаря, котрий спостерігав за нею з дивним виразом свого вродливого лиця. — Ви, певне, зараз жартуєте?
— Ні, — спокійно відгукнувся Кажановський, — інакше він вас не відпустить або ж — що є ще гіршим — зарахує до числа своїх ворогів, серед котрих найпершим є ваш наречений. Давно, коли Карай був ще молодим, довірливим щеням, мій любий кузен — тоді геть ще безвусий юнак — ледь не забив його до смерті — просто так, забавки заради. Й з тих пір вони, м’яко кажучи, не надто товаришують.
Ліза поглянула на собаку, і його зеленуваті очі пильно придивлялись у відповідь. Її рука вже потягнулася було, аби погладити темно-сіру голову, але її зупинив повний злості крик Мері.
— Неправда! — Мов забувши про свій страх перед собакою та його господарем, виступилася вона поперед Лізи, й смиренні її, добрі очі запалали такою незвичною люттю, яскравим вогнем. — Роман Якович надзвичайно добра та порядна людина, навіщо ви наклепуєте на нього? Якщо так ненавидите, то ненавидіть уже мовчки, а не чорніть.
Вражена Ліза вхопила сестру за руку.
— Мері! Господи, що з тобою?
Мері важко задихала.
— Нічого. Я просто… просто… — Зніяковівши та пригадавши, що не має вона так поводитися, Мері ледь не розплакалася й, зірвавшись із місця, швидко побігла стежиною геть. Ліза було кинулася слідкома за нею, але сильна чоловіча рука ухопила її за руку й палаючі вогнем чорні очі опинилися раптом так близько.
Ліза запручалася й прошепотіла:
— Відпустіть мене!
— Втерти шмарклі маленькій нервовій сестричці? — Ярослав Кирилович похитав головою. — Ні, я вас не відпущу, й не зиркайте на мене таким вбивчим поглядом. Та чи певні ви, що їй зараз потрібна ваша втіха?
— Впевнена! Відпустіть!
— Ні!
Коротке, владне слово, й ті неможливо палаючі, пронизливі очі наблизилися ще більш, уп’явшись у збентежену зелень її очей наполегливим, уважним та вивчаючим поглядом, і Ліза відчула себе геть незручно, їй відчайно кортіло втекти… й нікуди не йти водночас, а полишитися поряд цього великого, незрозумілого чоловіка, неприємна насмішка в очах котрого змішувалася з глибоким болем і котрий хвилював її, хвилював надто сильно, набагато сильніше, ніж їй би того бажалося. Так має хвилювати її Роман Якович, наречений та майбутній чоловік — але як не намагалася, ніяких почуттів до нього, окрім холодного відчуження та легкого роздратування, вичавити з себе не може, її ж зовсім не хвилюють його присутність, відверті останнім часом та палкі погляди, дотики та поцілунки. Навпаки, вона ж учора ввечері, коли він мало не поцілував її, ледь стрималася, аби не відштовхнути його, виказавши всі свої почуття, й сама думка про його пристрасні обійми вже зараз, ще до шлюбу, робилася вкрай неприємною.