Ярослав, мов відгадавши її помисли, раптом запитав:
— А скажіть мені, Лізо, чому ви погодилися стати дружиною мого кузена?
Ліза на мить опустила очі.
— Вас це не стосується!
— Ви кохаєте його?
Вона ледь не задихнулася від подібного нахабства й хотіла вигукнути в це самовпевнене, холоднувате лице, в ці вогняні очі — що так, вона палко й сильно кохає свого нареченого, що їй потрібен лиш він, а не його гроші, та несподівано для себе сказала правду:
— Не кохаю.
В чорних очах промайнула ледь помітна ніжність.
— Вас змушують вийти за нього, так?
Ліза повагалася, а потім ледь чутно прошепотіла:
— Так.
Щось змінилося в тих чорних очах, але Ліза не могла дотямити, що ж саме, та в їхніх глибинах з’явилося щось нове, щось таке, що примусило її застигнути, забути про своє бажання втікати геть. Його великий палець з неймовірною ніжністю пройшовся по шкірі її руки, й Ліза вся затремтіла, затріпотіла, мов тоненька молода берізка під поривом дужого вітру. Й одразу ж довкола них зануртував вітер, на яскраве сонце набіглася чорна хмара, й десь зачулося глухувате бурмотіння грому. Але Ліза ледь звернула на то увагу, уся мов зачарована, зачаклована полум’яним поглядом чорних очей Ярослава. Чи був він чаклуном, чи ні, та все ж була в ньому якась сила, сила незрозуміла — чи від Бога, чи від нечистого духа, та вона зачакловувала в ту мить Лізу, полишала її волі та думок і тягнула до нього, нехай і такого — непривітного та холоднуватого.
Невідомо, скільки б вони ще простоялися оце так, але вітер заволав із новою силою, грім ударив десь поряд особливо оглушливо, й собака Ярослава завив муторно й протяжливо, й на гарячі, палаючі щоки Лізи впалися перші важкі краплі дощу.
Ярослав, мов отямившись, поглянув на небо.
— Знову хтось начакловує грозу?
Ліза відступилася на крок назад.
— А це не ви?
Кажановський коротко всміхнувся.
— Вважаєте мене чаклуном? — Несподівано його лице наблизилося недозволенно, настільки близько вона відчула тепло його подиху на своєму обличчі. — Не знаю, не знаю, з моїми пращурами усе можливо. А ви що?
Ліза розгублено глипнула.
— Що — я?
— А ви не чаклунка? Не відьма?
— Я? — Ліза вражено ахнула, але більш нічого сказати не встиглася.
Над їхніми головами затріщало, ухнуло, й на землю пролилася справжня злива. Карай захоплено загавкав, закружлявся під дощем, а Ярослав, ухопивши за руку, потягнув Лізу не до стежки, не в бік будинку, а під стару вербу, з густим та широким гіллям. Оглушена, вона не пручалася й не виривалася, а слухняно побігла за ним слідкома, слухняно притулилася спиною до шорсткої кори дерева, коли висока, широкоплеча постать нахилилася до неї. Засліплена рожевими спалахами блискавок та тріском оглушливим грому, зачаклована близькістю Ярослава Кажановського, його пронизливим поглядом, вона тільки тихо зітхнула, коли його вуста опинилися в небезпечній близькості від її напіввідкритих вуст, усе навколо — від оглушливих ударів грому до Карая, що вертівся під ногами, — воно для Лізи не те що зниклося, а наче притупилося в свідомості, звузилося, зоставивши поряд лиш губи чоловіка, котрий майже торкався ними її ніжних вуст, та ще його очі, що обпалювали нестерпно гарячим, палаючим поглядом. Здавалося, що в цілому білому світі полишилися лиш вони вдвох, та ще ця дивна, солодка слабкість у всім її тілі, що заважала їй відштовхнути його та ухилитися від поцілунку.
Вона збожеволіла, вона геть утратила розум.
Вона дозволила йому поцілувати себе.
Божевілля тримало її в своїх міцних тенетах, воно отрутою недозволенної насолоди розливалося по її крові, й вона тонула у тому поцілунку, куштувала його, як терпке, вишуканого смаку вино. А довкруж вирувала негода, водоспадами на землю лилася злива, проникаючи крізь густе листя та гілля верби та падаючи на буяве волосся Кажановського. Гроза затріщала, загарчала десь зовсім поряд, у них над головами, й Ліза ще міцніш прилинула до цілуючого її чоловіка, й долоні її засковзалися гладким шовком його білої сорочки, торкнувшись міцної шиї.