Й відразу ж над головами у ним застогнало, затріщало старе дерево, Карай перестрашено завив і гайнув геть, під зливу, а за ним Ярослав потягнув Лізу.
— Що, що таке? — мов отямившись від сну, здивовано запиталася вона, здригнувшись від дотику холодного, колючого дощу, що почав наче крижаними голками впиватись у її тіло.
— В дерево влучила блискавка, — пояснив Ярослав Кирилович і знову простягнув їй руку, але Ліза, скупавшись під холодною зливою, мов ураз отямилася від важкого забуття, скинула з себе п’янку мару божевілля. Вона захитала головою й відступилася назад, ледь не впавши.
— Ні! — крикнула перестрашено й гайнула геть від нього стежкою, полишивши позаду тріснуту навпіл стару вербу та господаря маєтку, котрий стояв, мов не помічаючи зливи, й дивився вслід стрункій красуні у білій оксамитовій сукні, що втікала від нього, від його поцілунку, а поряд його ніг бавився під дощем великий темно-ciрий пес.
Як тільки Ліза добігла до будинку, злива відразу ж закінчилася.
3.
Хвора Ліза майже весь день просиділася у своїй кімнаті. Ввечері повернувся Роман Якович, але вірна Парася не впустила його до Лізи.
— Панночка хворі, — твердим голосом відказала вона, мов відрізала, рішуче ставши на порозі. — Вона потрапила під зливу й геть намоклася.
Роман Якович зазирнув через її рудоволосу голову до кімнати, побачив Лізу в білій сорочці на ліжку й зітхнув, відступившись.
— Добре, я піду. Але, може, покликати лікаря?
— Не треба, пані вже кликали. У неї застуда.
— Вона спить?
— Так.
— Скажи їй, що я дуже за неї турбуюся.
— Добре, пане.
Роман Якович пішов, кинувши останній погляд на наречену. Парася щільно причинила двері, тихо підійшла до ліжка, схилилася над Лізою, поклала прохолодну долоню на палаюче чоло й похитала головою. Потім перехрестилася, присіла на стільчик поряд ліжка й тихим голосом зашепотіла молитви.
Жар у Лізи протримався три дні. Й майже увесь цей час вона спала — тим важким, лихоманливим, задушливим сном, котрий бувається у хворих, і кликала часом то батька, то Назара, але переважно мовчала. Парася не відходила від ліжка, чатуючи поряд любої панночки вдень і вночі, маман дуже всердно грала роль убитої горем матері, плакалася та починала декілька разів на день заїдати своє горе тістечками, схлипуючи та повторюючи, що просто не переживе того, коли з її любою Елізочкою щось трапиться.
— Вона ж у мене така вже, така, — десятим разом на день повторювала вона пані Софії, тихенько гикаючи від чергового, чи не двадцятого на день тістечка. — Порода, пані Софіє, порода. Ви знаєте, ким була її бабця? Княжною Вольховською! О, яка ж то була красуня, яка стать! Моя Ліза вся в неї вродилася, вся в породу Вольховських. Й ззовні — викапана Ельвіра Казимирівна. Ніколи, від самого дитинства, я не чулася від неї жодної скарги. То Мері в мене проста та боягузлива душа, але Еліза… Еліза — дворянка до кінчиків свого пишного волосся.
Софія Кажановська тільки згодливо хитала головою, слухаючи наспіви баронеси. Родовитість майбутньої невістки все більш згладжувала в її очах збіднілість та відсутність посагу останньої. Так, вони, Кажановські, безперечно, були надзвичайно заможними, але Еліза має те, чого, на жаль, не має любий її Роман. Еліза — дворянка, дуже шанованих, шляхетних родів нащадок, і вона все більш поважала майбутню невістку. У нащадків Романа буде текти в жилах дворянська кров, і її заможний онук чи правнук зможе, окрім значного статку, похизуватися ще й тим, що в пращурах у нього були не тільки родовиті прусські барони, а й польські князі також.
Данило Кажановський, цілий день просидівши у кімнаті пращура Данила Кажана, під вечір наварив якихось помиїв — буцімто дуже цілющий засіб від жару. Потім, ближче до ночі, з’явився до кімнати Лізи, згораючи від нетерпіння напоїти майбутню родичку своїми диво-ліками. Але зустрів рішучу перешкоду в особі рудокосої Парасі.
— Що це, пане? — підозрілим голосом поцікавилася вона, донюхуючись до глиняного горщика в руках збудженого, радісного Данила. — Гидко смердить.
Данило кинув на неї холодний погляд.
— Смердить! Багато ти розумієш! Та це такі чудодійні ліки, що Елізу відразу ж полишить хвороба. Давай, дівко, краще допоможи мені напоїти свою панну.
Парася зіщулилася.
— Й не подумаю навіть.
— То я сам… — заїкнувся було Данило, але Парася похитала головою.
— Е ні, паничу, я не дозволю вам напувати мою любу панночку цими вашими гидотними чаклунськими помиями, ще невідомо, чого ви туди напхали, чого доброго — помре моє сонечко від отрути.