— Ну що ж ви не їсте? — прожебонів поряд ласкавий голос Парасі, й Ліза, продовжуючи думати про своє, послушливо взяла ще м’яса та хліба, з’ївши в задумі ще не одне підсунуте Парасею яйце.
А потім почалися відвідини хворої.
Першою до кімнати повагом впливлася маман. Притуляючи хусточку мереживну до сухих, зсоловілих від надлишку їжі очей, вона обдивилася Лізу, поцілувала, велично всілася поряд і зітхнула.
— Елізо, ну й перестрашила ж ти нас! Захворіти, не встигнувши приїхати на гостину до нареченого! Я так настраждалася за цей час, а Софія Григорівна зі мною разом. Повинна тобі сказати, Елізо, що вона виявилася досить приємною жінкою. А вже Роман Якович! О, як він переживався за тобою, як переживався. А які вони заможні, — стишивши голос майже до шепотіння, різко перемінила маман своє виспівування Романа Кажановського, нахиляючись до Лізи й обдаючи ту терпким запахом парфуму. — А ще Софія Григорівна подарувала мені скляночку парфуму з Парижа. Звісно, мені — баронесі — не стало би приймати такі подарунки від жінки, котра набагато нижча за походженням, та що вже поробиш, така моя доленька нещасна, а все завдяки батькові твоєму, щоб йому там твердо лежалося.
Ліза тільки важко зітхнула. Минулося більш року від смерті батька, а маман усе ще продовжувала всердно його проклинати, й Ліза не могла ніяк звикнутися з тими прокльонами.
— Але ж які Кажановські заможні, — знову завела маман, забувши вже, видавалося, що донька три дні пролежалася з жаром і не заможність майбутніх родичів їй зараз потрібна, а спокій та ще материнська ласка.
Їй хотілося просто притулитися до рідної людини, відчути тепло — те неповторне тепло, котрого ніщо не здатне замінити. Та баронеса Венгель-Розумовська не полюбляла пестити доньок що зовсім маленьких, що вже дорослих. Сухо, стримано обійняти, чмокнути в щічку вона ще могла, але чутливе дитяче серце завжди відчувало, що в тих обіймах та цілунках була геть відсутня та жадана материнська ніжність, того сердечного тепла в ній бракувало, котрого так праглося ніжним дівчаткам. Та Ліза, а згодом і Мері якось звиклися обходитися без того, що так бажається кожній живій істоті. Такою вона вже вродилася, їхня гордовита маман.
— Я згодна, — провадила маман, обриваючи думки Лізи, збуджено виблискуючи блакитно-сірими очима, — згодна з тим, що твій батько був досить заможною людиною, коли я виходила за нього заміж, але Кажановські…. У твого батька, здається, не було й десятої частини того, чим володіють ці люди. Ти ж бачила цей будинок? А скількома вони ще володіють, навіть перерахувати важко, й у столиці є, й дача в Криму, неподалік царського палацу. — Маман перенизала плечима. — А ця дивачка Софія Григорівна ще скиглить, що вони можуть обідніти.
Ліза прокашлялася.
— Маман, а… вам не здається, що цей будинок… ну, він якийсь незвичний та дивний…
Маман тільки рукою майнула.
— Ну то й що? Подумаєш, вітерець кімнатою прогулявся і гримнуло добре. Та за такі розкоші, в котрих ти опинишся, заробившись господинею усіх цих статків — ти й не таке маєш витримати. Як на мене, навіть нехай тут пекло розгуляється, то байдуже.
Поморщившись від жадібності маман, котра з приходом бідності заробилася в ній огидно помітною, Ліза наважилася сказати.
— Ви забуваєтесь, що все це належно не любому вашому Роману Яковичу, а його кузенові.
Маман покривилася, мов кислицями обжерлася.
— Нічого я не забуваю. Й добре бачу, хто тут сьогодні є справжнім господарем. До того ж пані Софія заробилася зі мною більш відвертою, як зачула про те, з якого шанованого роду ти походиш… Вона повідала мені, що Ярослав Кирилович після втрати дружини досить відчутно пошкодився розумом. До нашого приїзду він майже декілька місяців пиячив так, що страшно й уявити, накидався на людей і навіть — ти тільки уяви собі, — маман округлила досить виразно свої гарні очі, — він навіть вив разом зі своїм собакою, принаймі так говорить Софія Григорівна, а в мене немає підстав сумніватися в словах маман любого Романа Яковича. Як тільки таке почалося, то Роман Якович усе взяв до своїх вправних рук, бо ж такому статку, як у Кажановських, потрібна міцна господарська рука. Й ти знаєш, — маман озирнулася на щільно причинені двері, — вони серйозно зібралися подумати над тим, аби зачинити цього Ярослава Кириловича до психіатричної лікарні, підлікувати його…