Ліза вдивовано випрямилася.
— Він не схожий на божевільного.
Баронеса закотила очі.
— Елізо, ти що, геть осліпла? Як на мене, то він справжній божевільний і є, у нього ж такі страшні очі. Та як би там не було, я буду тільки радою, коли його кудись зачинять, а господарем у маєтку заробиться Роман Якович, майбутній мій зять. — Вона вдоволено, блаженно усміхнулася. — А ти, моя люба донечко, заробишся господинею усього цього добра.
Але Ліза материнської радості зовсім не поділяла, навпаки, вона ледь стримувала обурення негідною поведінкою свого нареченого. Яким би не був цей Ярослав Кирилович, робити з нього божевільного, аби заволодіти статками родини, — це є підлість, огидна підлість, і такі дії честі Роману Яковичу аж ніяк не додавали. До того ж, на думку самої Лізи, Ярослав не був божевільним. Трішки дивакуватим та дещо небезпечним — можливо, та у них цілий маєток дивний та і родина взагалі.
Маман раптом підвелася на ноги.
— Ну все, не буду тебе більш утомлювати. Відпочивай, люба, та набирайся сил, а то наречений так за тобою сумується, що й не знаю, як сказати.
Посміхнувшись та клюнувши Лізу в щоку, маман пішла.
А слідкома за нею з’явився наречений.
Він упевнено з’явився на порозі, а за ним прийшла і його мати, але Ліза, зіславшись на слабкість та сонливість, швидко їх здихалася, удавши з себе примхливу та вередливу від хвороби панночку. Софія Григорівна, ставлення котрої до Лізи значно потеплішало за цей час, побажала їй найшвидшого одужання й велично випливла з кімнати, прихопивши за собою сина, котрий усе цілував ніжну ручку нареченої й шепотів ласкаві слова, обдаровуючи палкими поглядами.
А ось Мері, на котру так чекала сама Ліза, чомусь усе не з’являлася. Вона прийшла вже під вечір, прийшла, несміливо постукавшись та просунувши до дверей біляву голівку.
— Лізо, можна?
Сестра посміхнулася.
— Господи, Мері, де ти була? Я тебе вже зачекалася!
Мері увійшла, причинивши за собою двері, й постояла, притулившись спиною до стіни. Люблячий, турботливий погляд Лізи відразу ж відзначив, що Мері якось змарнілася за цей час, їі й без того худенька постать зробилася ще більш тоненькою, а юне, чарівне личко зблідло й осунулося. Й уся вона — юна, худенька, в білій сукні з мереживами — видавалася люблячій Лізі такою самотньою, такою нещасною, що їй сльози накотилися на очі від почуття гострого жалю та пронизливої, майже материнської любові до сестри, такої ще маленької у свої сімнадцять років проти двадцяти п’яти, котрі мала Ліза.
Вона простягнула до Мері руку.
— Ти не хочеш мене обійняти?
Мері якось несміливо зробила крок уперед.
— А ти не сердишся на мене?
Ліза здивовано нахмурилася.
— За що?
Мері покривила своє лялькове личко.
— За мою витівку біля річки того дня. Я не мала втікати й полишати тебе наодинці з тим жахливим чоловіком та його вовчиськом. — Вона помовчала й тихо додала: — Якби я не втекла, ти б не захворіла.
Ліза відразу ж пригадала той божевільний, вогняний поцілунок з господарем маєтку, спогад про який вона гоновила від себе майже увесь день, і протягнула замисливо:
— Можливо.
Щире личко Мері зробилося геть нещасним.
— Ось бачиш, я таки винна.
Ліза хитнула головою, відганяючи від себе примару високого, темноволосого чоловіка, що схиляв до неї голову під старою вербою, зачакловуючи вогняним, палаючим поглядом.
— Мері, ну що за дурниці? Я ж сама кинулася бігти під холодний дощ, я сама у всьому винна.
Мері дещо несміливо посміхнулася.
— Й ти справді не сердишся на мене?
— Звісно ж, що ні. А ти мене обнімеш?
Просяявши радісною усмішкою, Мері білосніжною пташиною підлетіла до ліжка й впала в обійми Лізи. Притуляючи до себе худеньке тіло сестри, Ліза замружилася. Невимовне щастя то було, тримати в обіймах рідну людину й знати, що це серденько поряд тебе б’ється такою ж любов’ю відданою, як і твоє власне.
— Я так за тебе злякалася, так злякалася, — шепотіла Мері, обдаючи лице Лізи своїм гарячим диханням. — Ти все лежиш, жар у тебе не спадається, а той поважний лікар, котрого привозили з міста, нічого до пуття не сказав, усе щось сопів та очі закочував.