Ой, таточку, важкою є ця моя сповідь. На вулиці за вікнами зараз ніч, Микитка солодко спить у своїй колисочці, й цей великий, ворожий до мене будинок теж спить, навіть Данило, налившись бражкою, теж спить, а я ж поснути ніяк не можу. Я взагалі останнім часом майже не сплю, воно — безсоння — мучить мене майже кожну ніч, а все він винен — Данило.
Скільки вагалась я, перш ніж наважилася розповісти про весь той сором духовнику своєму, ченцю Амвросію з монастиря. Та добра людина пообіцялася мені нічого вам не розповідати, заспокоїв він мене, посповідав та запропонував прочитати над Данилом молитви Петра Могили, аби вигнати з мого чоловіка злого духа. Наївна була й я, й ця свята людина — отець Амвросій. Зло вже настільки вкорінилося у Данилові, що ніякі молитви не були здатні йому допомогтися, й Бог назавжди відвернув від нього своє милосердя та лице. Ченця Амвросія, у клобуку, Данило навіть на поріг будинку не допустив, й саме в той день я зрозуміла, дотямила таки, що мій чоловік — чаклун. Як тільки чернець Амвросій з’явився на подвір’ї маєтку, відразу ж завив страшний вітер, на небі посунули важкі, чорні хмари, загримало десь за будинком. А потім на порозі постав високий Данило, одягнений у все чорне.
— Забирайся геть! — прогарчав він чужим, незнайомим голосом, пронизуючи ченця поглядом своїх страшних очиць. — Тебе, Амвросію, сюди не кликали!
Чернець смиренно нахилив сиву голову.
— Я прийшов тобі допомогти, Антонію!
Данило смикнувся, мов хто вдарив його, і вітер завився з новою, страшнішою силою, чорні хмари над будинком пронизала стріла сліпучої блискавиці, що змусила мене перестрашено здригнутися а над головами нашими оглушливо загримів грім. Не бачила я раніш таких блискавок над будинком.
— Немає тут Антонія, — проволав він, і вродливе лице його в ту хвилину неймовірно перекосилося й зробилося таким жахливим, що я зі страхом відступилася назад, але чернець тільки перехрестився, навіть не похитнувшись та не здригнувшись. — Подохнув уже твій Антоній!
Отець Амворосій знову перехрестився.
— Відпусти невинну людську душу, — мов і не зачувши його гарячкових слів, наказав чернець, чи то до грому в нас над головами звертаючись, чи ж до тієї сили, що ховалася у великому та дужому тілі Данила.
Над будинком знову оглушливо вдарився грім.
— Геть! — заревів Данило, й відразу ж здійнявся неймовірної сили вітер, який, мов за волею мого чоловіка, котрий напружено вдивлявся в сухеньку постать, підхопив, мов був живою істотою, худезного ченця й поніс його геть із маєтку, хоча Амвросій і полишався при цьому досить спокійним, я ж ледь трималася на ногах від страху й зрозуміла тоді, що мій чоловік є не лиш одержимим нечистою силою, він був добровільним служкою нечистого володаря пекла — він був чаклуном, справжнім чаклуном, котрому скорявся навіть вітер, і грім котрого слухався, й блискавиці підкорювалися, бо негода вирувала лиш над “Гніздом Кажана”, над Лубнами продовжувало ж світити сонце.
Мій чоловік був чаклуном.
Господи, помилуй мою грішну душеньку!
Таточку, помоліться за мене, помоліться.
Мене та невидима сила не зачепила, але краще було б, аби я послідувала за нещасним ченцем, котрий полишився спокійним та мов безстрашним перед силою нечистою, а не зосталася у владі цього нелюда. Того дня він уперше вдарив мене, геть не звернувши уваги на то, що в мене під серцем уже бився Микитка. У той же день з будинку зниклися всі ікони, мені було заборонено ходити до храму, а з шиї моєї зірвано було святий хрестик.
Таточку любий, скільки за життя вашого я хотіла вам пожалкуватися на важку свою доленьку, але кожного разу, зустрічаючи вас, я мовчала, мов заціплювало мені, та й соромно було зізнатися у тому, що коїв зі мною Данило. І я мовчала. Мовчала, мовчала… Як же ненавиджу я зараз те своє прокляте мовчання, бо ж ви, мій любий батечку, були єдиною людиною, котра могла би мені допомогти, вирвати мене з лабетів того хижого звіра, на котрого перетворився мій чоловік. А тепер ви пішли, назавжди пішли від мене, й ніхто не зможе захистити вашої Марфуні. Скоро, уже скоро поряд того звіра згорить, дотліє свічкою ваша люба та єдина доня.