Вона тільки мовчки дивилася на нього, на його лице — таке серйозне та близьке, й відчувала, як непрохана, недоречлива ніжність саме до нього, саме до цього чоловіка наполегливо стукається в серце її, котре важко калатало у грудях. Він не був схожим на свого кузена — справжнього представника вищого світу, й на зрадника Назара Раєвського теж не походив — ні, він був геть відмінним від них, зовсім іншим. Сильний, дивний та справжній — такий, від одного погляду чорних очей котрого жіноче серце починає хвилюватися й тріпотіти, геть не слухаючись своєї господарки, що й робило зараз зухвале серце Лізи. А ще вона з жахом розуміла, що скучилася за ним, дуже скучилася за поглядом цих чорних очей, за його оце такою недозволенною, але хвилюючою близькістю. Невже вона збожеволіла?
А Ярослав Кирилович тим часом підійняв голову й поглянув на неї досить уважно.
— Здається, що це лист моєї прабабці Марфи Кажановської. Ви читали його, Лізо?
Вона опустила швидко очі, аби ж він не помітив тієї непроханої ніжності, що недозволенно торкнулася її серця й, можливо, відобразилася в її очах, пом’якшила їхній вираз і погляд.
— Ні, — тихо відгукнулася вона, але Кажановський, певне, щось помітив чи запідозрив, що вона сказала неправду, адже, узявши її за підборіддя, примусив підняти голову й поглянути йому у вічі.
— Навіщо ви обманюєте мене, Лізо? — Й мов не стримавшись, він погладив лице, й Ліза відгукнулася на цю мов крадену ласку солодкуватим тремтінням. — Ви ж читали ті листи, я ж по очах ваших бачу.
— Ви помиляєтеся, — усе ж не бажала зізнаватися вона, тому що незручно було їй за те, що вона ось так, без дозволу, копирсалася в листах його родички, не маючи на то жодного права.
— А чому ви опускаєте очі?
— Тому… тому що у вас важкий погляд, — знайшлася Ліза й відразу ж відчула, як затислося хвилюванням її непокірливе серце у відповідь на щиру, ласкаву усмішку Ярослава.
— Й знову ви обманюєте мене, Лізо, — напівжартівливо, але в той же час досить серйозно промовив Ярослав. — Бо мій погляд просто не може бути важким у ті хвилини, коли я дивлюся на вас. — Його палець з неймовірною ласкою та ніжністю обвів ніжну лінію її лиця. — Він може бути замисленим, розгубленим та уважним, він може дарувати вам тепло та ласку, але важким він бути ніяк не може.
«Він зараз поцілує мене», — блискавицею промайнула у свідомості Лізи недозволенна й солодка одночасно думка, й вона, навіть забувши дихати, мов зачарована, спостерігала за тим, як мужнє, смагляве лице з темними колами під чорними очима й непоголеним підборіддям повільно, але невблаганно наближається, й утікати їй немає куди, бо за спиною у неї книжкові полиці, а попереду він — великий та дужий, чаклун, очі котрого зачакловували її зараз, полишаючи бажання не тільки втікати, а взагалі пам’ятати будь про що, пам’ятати про те, що ця поведінка кузена її нареченого є образливою й не має він права так із нею поводитися.
Зібравши останні сили, Ліза рішуче скинула з себе туманливе марення його погляду, нахилилася й, пірнувши під його ліву руку, котрою він спирався на книжкову полицю, збираючись її поцілувати, швидко відскочила до одного з диванчиків, подалі від його чаклунського погляду та притяжливої сили, перед котрими вона була такою безпомічною.
— Добре, — нервово, а тому голосно промовила вона, відступаючи ще на крок, з швидким биттям серця спостерігаючи за його усмішкою. — Я зізнаюся. Так, я читала ці листи, а точніше не всі, а лише один із них. Мені дуже незручно, що ви про це дізналися, але на листи я натрапила випадково, служниця ввечері принесла мені щось почитати, а вони були в книзі…
Ярослав продовжував посміхатися.
— Й ви не втрималися, прочитали?
— Так.
Ярослав Кирилович покрутив у руках пожовклі папірці.
— А я й не знав про існування цих листів. І невідомо, хто ж уклав їх до сонетів — сама бабця Марфа, а чи вже хто інший. — Він зіщулився. — А вам відомо те, що Марфа Кажановська була божевільною?
Ліза здригнулася й похитала головою.
— Ні, я не читала всього…
— Так, вона була божевільною. Мати якось розповідала, що купецька донька Марфа Прокопівна Стоянова, котра з якогось дива побралася з Данилом Кажаном, почала втрачати розум майже відразу після весілля, хоча казали, що й сам Кажан не надто товаришувався з розумом. Божевілля — це взагалі прокляття роду Кажановських, і після Данила з Марфою в кожному поколінні хтось неодмінно божеволів. З кимсь це траплялося більшою мірою, з кимсь меншою, та все одно — Кажановські мають таке темне прокляття.