Ліза притихла, згадавши слова матері про божевілля самого Ярослава Кириловича. Але вона не вважала його за божевільного. Дивакуватий, з оцим довгим волоссям, з утомленим сірим лицем та почервонілими від затяжного пияцтва очима, він усе одно не був схожим на божевільного. Ліза скільки не дивилася на нього, а бачила перед собою лиш страждаючу, прибиту горем та пригнічену людину, котра ніяк не могла знайти у собі сил боротися зі страшним ударом долі й скорялася, пригиналася перед нещастям, не знаходячи сил, аби вистояти й продовжувати жити далі.
Ярослав Кирилович невесело усміхнувся.
— Що, Лізо, видивляєтеся, розмірковуючи, чи не вспадкував і я того прокляття Кажановських — схильності до божевілля? — Мов прочитавши її думки, запитався він, і Ліза знову почервоніла.
— Ні, я так не вважаю…
— Та покиньте. Невже мій кузен не попередив усе-таки вас про то, що я досить неприємна людина, геть дивна, закинув усі справи й тільки знаю, що наливаюся горілкою до поросячого вереску й годинами просиджую у кімнаті покійної дружини?
Ліза перенизала плечима.
— Це ще не привід робити людину божевільною.
Кажановський гірко розсміявся.
— А не скажіть. Моїм любим родичам тільки би вчепитися за щось, аби спекатися мене, їм будь-який привід підхожим буде, аби ж тільки позбутися мене. Невже ви не помітили того, що Роман тільки й марить тим, аби заробитися господарем і «Гнізда», й усього статку Кажановських, хоча дядько Яків і полишив йому досить пристойний спадок. Але ж… господарем усього іншого, включаючи маєток, — став я.
Ліза мовчки стояла перед ним, розмірковуючи про то, чи варто ж говорити йому про наміри її нареченого. Невже ж Роман Якович настільки підступна та підла людина, що заради заволодіння усіма статками родини, котрими як спадкоємець володів Ярослав Кирилович, спроможний виставити потонулого в горі кузена несповна розуму і зачинити його до божевільні, мов до вֹ’язниці? Ні, вона просто не пробачить собі мовчання, якщо Роман Якович і справді зважиться колись на подібний злочин. Але в той же час вона не знала, як сказати своєму співрозмовнику, що коїться за його спиною в його ж домі. Вона взагалі б воліла ніколи не чути того, що почула від маман, бо коли ж приховає від Кажановського підлість свого нареченого, то ніколи собі того не вибачить і сумління її ніколи не буде чистим.
— Роман Якович і справді… — промовила вона й пом’ялася, перш ніж продовжити, — справді вважає вас… не надто здоровою душевно людиною, а особливо ж зараз…
Кажановський несподівано розсміявся.
— Господи, Лізо, вас як послухати, то складається враження, що ви збираєтеся сповістити мене про якусь виключно жіночу хворобу, котра несподівано підкосила мене, а не про те, що мій кузен та його мати вважають мене людиною божевільною.
Ліза глибоко зітхнула й випалила:
— Він… він не тільки вважає вас божевільним… він має намір зачинити вас до лікарні для психічнохворих.
Вона чекала гніву, вона чекала крику та спалаху пекучої люті та злісті й завмерла, спостерігаючи, як стигне ніжність у його очах, як зникає м’якість на його обличчі й воно перетворюється на кам’яну маску, маску, на якій полишалися живими тільки очі — ті полум’яні, вогняні та пронизливі чорні очі, що причарували її до нього. Але він мовчав, просто мовчав, і крізь ту оглушливу тишу, що опанувалася в ту мить бібліотекою, було чутно лиш голоси челяді, далеке мукання корів та дзвінкий дівочий сміх, що лунав десь зовсім поряд. А Ярослав Кирилович усе так само стояв, не промовляючи й слова, продовжуючи тримати ті злощасні сонети з листами своєї прабабці, а коли нарешті заговорив, голос його прокотився холодко та глухо, зовсім утративши ту оксамитову м’якість, з котрою він звертався до самої Лізи.
— То ось воно як? А звідки ви дізналися?
Ліза збентежилася.
— Я… мені б не хотілося говорити…
Ярослав Кирилович майнув рукою.
— Не напружуйтеся, це, зрештою, не так і важливо. Та я зовсім не здивований. — Він знову помовчав, і погляд його втратив пронизливість, а чорні очі мов затягнуло туманом. — Скільки я пам’ятаю, Роман ніколи не вирізнявся особливою дружністю щодо мене, ніколи ми з ним не були близькими та не товаришували, хоча я не мав ані брата, ані сестри. Та ось такого я від нього не чекав, зізнаюся вам. Але сам у всьому я винен, занадто вже запустив себе зі смертю Олени, не порахував того, що за цей час у моєму домі може звити собі кубло підступливий змій, діючи за моєю спиною. Та нічого, я ще поборюся…
Ліза прокашлялася.
— Але він може вас змусити.
— Як?