Голос Ярослава пролунав запитливо:
— Лізо?
Вона у відповідь тільки опустила очі, сховала довгими чорними віями палаючу зелень своїх очей, даючи мовчазну згоду на його поцілунок, даючи згоду на поцілунок вкрадений та недозволенний, майже злочинний. Й мов з іншого світу почула раптом веселий, голосний сміх нареченого свого, його голос, що запитав про щось у Мері, — ось там, за дерев’яними дверима бібліотеки, уже зовсім поряд.
Ярослав невдоволено нахмурився.
— Й принесла ж його трясця!
В зелених очах Лізи западалася паніка.
— Вони… вони йдуть сюди!
Кажановський усміхнувся, але усмішка в нього вийшлася не надто веселою, а гіркуватою, й в очах промайнула звична холодність.
— Так боїтеся нареченого, Лізо?
Вона підняла на нього благаючий погляд.
— Відпустіть мене!
Обійми, котрими він тримав її, ослабли.
— Господь з вами, Лізо, хіба ж я тримаю вас?
— Дякую.
Ледь не впавши на заслаблих остаточно ногах, вона швидко рушила було до дверей, але сильна рука Ярослава заволоділа її безвільною рукою, а над вухом пролунав його шепіт:
— Якщо не бажаєте викликати підозру в мого кузена палаючим лицем та полум’яним поглядом, котрий може йому багато чого цікавого розповісти, то я б порадив вам вийти через ті двері.
Обернувшись, Ліза помітила ще одні двері з бібліотеки, дещо менші від тих, у котрі вона увійшла й за котрими чувся голос Романа Яковича, що швидко наближався.
Вона слабко всміхнулася.
— Дякую.
Ярослав зіщулився.
— Можливо, я роблю подібну річ уперше й востаннє, — досить загадково відгукнувся він на її подяку й відпустив руку.
Відчуваючи надто гостро на собі погляд пронизливих чорних очей, Ліза поспіхом пройшлася через бібліотеку пухнастим килимом і зникла за дверима, полишивши замисленому, притихлому Ярославу Кажановському слабкий запах конвалій та солодкість своїх зелених очей.
У коридорчику, в котрому вона опинилася, відразу ж зачувся роздратований жіночий голос, досить низький за звучанням та хрипкуватий.
— Скільки ще я маю тобі повторювати, маленька потворо, аби не смів ти вештатися господарським будинком?
— Там песик, — відгукнувся невпевнений дитячий голосочок, і Ліза побачила недалеко від себе високу, ставну служницю в чорній сукні та в білому мереживному фартушку. Круглолиця, з повними червоними вустами, тонким гарним носом та великими сірими очима, темним пишним волоссям, заплетеним в товсту косу, перекинуту через плече, вона мало чим походила на служницю, хіба що одягом. Служниці ж загалом виглядають дещо інакше.
Поряд з нею тупцявся хлопчина років чотирьох-п’яти, при одному погляді на котрого серце Лізи затиснулося від гострого почуття жалю. Худеньке, жалюгідне тільце дитини, одягнене в куценькі чорні штанці та сіру, з грубої тканини селянську сорочку виглядалося якось дивно, й, тільки уважно придивившись, Ліза нарешті зрозуміла, у чому річ. Ліва ручка його була дивним чином вивернута, а ніжка, теж ліва, виглядалася набагато коротшою від правої. Й личко… Під русявим, густим та пишним волоссям приховувалося лице справжньої потвори. Неприродно велике, з широким, випуклим чолом, що нависалося над маленькими сірими оченятами, а закінчували опис того потворства широкий, приплюснутий ніс та товстенькі губенята, одна з котрих, а саме верхня, була дивним чином вивернута вгору. Нещасне, бідне дитя, за що ж Господь так оце покарав його батьків, що дитя вродилося таким?
Сіроока красуня, зібравшись продовжувати лаяти хлопчика, помітила нарешті Лізу. На хвилину її гарні очі вп’ялися трішки пожадібним поглядом у палаюче лице Лізи, котра ще не встиглася прохолонути після обіймів Ярослава Кажановського. Вони з незрозумілою цікавістю швидко обстежували кожну її рису, мов намагалися відшукати котрусь непомітну, приховану ваду, й у великих, сірих очах промайнув дивний вираз, значення котрого Ліза не змогла зрозуміти.
Нарешті вона мов знехотя вклонилася.
— Добрий день, панно.
Ліза привітно посміхнулася.
— І вам доброго дня. Ви тут працюєте?
Сірі очі позиркнули невдоволено.
— Так.
Ліза продовжувала посміхатися.